Діліжан/ Dilijan/ Դիլիջան

був знаним за радянського часу курортом, про який найбільше відоме те, що він «солнєчний», - завдяки персонажу Хачікяну з картини «Міміно» Данелія. Мінеральну воду «Діліжан» можна випити і зараз, але це все, що лишилося від курортності. Кажуть, влітку сюди приїжджають туристи. У травні в це було важко повірити: місто жило своїм окремим життям, геть не переймаючись своєю привабливістю для туристів. Банки в центрі міняли долари, євро та рублі і зачинялися о пів на четверту. Школярі напивалися після випускного і босі верталися зранку крутими вуличками додому. Корови облизували телят, поки господарі доїли їх. Чомусь у Діліжані корів доять на дорозі, а не у хліві чи хоча б на подвір’ї.  

Навколо міста -  зелені гори, і як дивитися на них – неодмінно згадуються етнографічні оповідки про народи Амазонії, котрі розрізняють десятки чи сотні кольорів зеленого. Також згадуються Карпатські курорти, чи то Ворохта, чи Закопане, все через ці пухнасті, порослі лісом гори довкола. У горах – пастухи, корови та вовки. І жодних гірськолижних трас. Тільки кам’яні будиночки на полонинах (хоча це має інакше називатися у цих, інших, горах), що нагадують Ісландію.

Містом важко пересуватися пішки, тому що висоти коливаються від 1250 м над рівнем моря до 1500. Центр – у нижчий частині. Тут жодного сліду курортного лицемірства, якихось «traditional Armenian food» чи вулиць, перевантажених сувенірами. Єдині сувенірні крамнички – за 20 хвилин від центру, із непомітною вивіскою. Тут можна придбати розписані фарбами маленькі гранати, магнітики на холодильник у формі граната, скляні гранати, посуд чи сумки, де будуть намальовані гранати. Звісно, не лише вони, але гранат, виявляється, - символ Вірменії. Так само як лев і хижий птах. Раніше гранат асоціювався тільки із Грузією. 

Поруч із сучасними банками та кафе-барами, Діліжан зберігає таку пострадянську романтику, як завод «Імпульс» (вітання Сєверодонецьку), старі годинникарні, автобусні зупинки та самі автобуси, універмаг та кінотеатр. У ньому, звісно, дискотека.

 

Культура житла у Вірменії мені імпонує насамперед  через балкони. Те ж саме було, власне, й у Тбілісі. Неймовірної краси дерев’яні різьблені балкони в будинках, що ледве тримаються своїх стін. На таких балконах хочеться провести півжиття. Вірменські балкони ширші та просторіші. Вони лишаються такими навіть у сучасних, нудних на вигляд, кількаповерхових багатовкартирних будинках. Це дуже давня традиція вірменського житла, котре називається "глхатун". Зараз його не побачити навіть у віддалених селах. Глхатун був напівпідземним житлом із зрізаним конусоподібним дахом, що завершувався отвором для диму. Серед аскетичного інтер'єру була піч, вмурована в підлогу, і дим, відповідно. осідав на стінах, які чорніли. Тому в такому житлі навряд чи було приємно перебувати довго, і якщо взимку це було необхідністю, то все життя і господарство влітку відбувалося на балконах. 

Діліжан хаотично забудований, і хоча будинки, звісно, розташовані вздовж вулиць, але за парканом кожен робить, що йому заманеться. Тому скрізь – подвіря з кількох ярусів, будинки виявляються двоповерховими, хоча мусили б бути одно-, зовнішні сходи та зелень у мисках, відрах та каструлях. 

На цих схилах непросто обробляти землю, тому город має не кожен. Вище в гори – житлові умови стають ще екстремальнішими, як і дороги. Будиночки тут туляться до схилів, займаючи ті кілька квадратних метрів ніби рівної земної поверхні.  

Вірменія / Hayastan Коротко про другорядне

Малиновий потяг Тбілісі-Єреван

 (і навпаки, бо він один) долає відстань у майже 300 км за десять з половиною годин. У Вірменії залізниця непопулярна. Потягом цим мало хто користується, адже є зручніші маршрутки, котрі долають цю відстань за 5-7 годин, залежно від ситуації на кордоні. Вагонів у потязі мало, пасажирів ще менше. Окрім нас, п’ятьох українців, у плацкартному вагоні їхала ще одна галаслива родина, вони вийшли десь вночі ще в Грузії, але це не означає, що вільних місць багато. Всі бокові місця у вагоні зайняті ящиками з чимось, запакованим у коричневий папір, який так приємно використовувати для вітальних листівок. Тими ж ящиками заповнені місця під нижніми полицями. В українських потягах там часом трапляється вугілля. Тут були баклажани.  Надзвичайно дбайливо загорнуті у папір. Припускаю, не скрізь були овочі, але правду з’ясувати не вдалося.

Провідник

пропонує зайняти вісім місць на п’ятьох. Після цього з почуттям безпеки можна засинати до самого кордону. Сюди потяг прибуває опівночі, у вагоні – лише  українці та провідники. Покірно віддаєш паспорти, керуючися заповіддю безмежної  довіри, отримуючи їх назад із химерними штампами (грузинський – круглий і червоний, вірменський – фіолетовий та з Араратом) і пластиковими тарілками, повними шовковиці та черешень. Можна протирати сонні очі, їсти ягоди, згадувати придорожні абрикоси та шовковицю Луганської області, сірий пил, запах бензину, небесного кольору жигулі, диких кабанів, дитинство.

Прикордонники

у пункті перетину Баграташен-Садахло, між Вірменією та Грузією, опівночі, по-домашньому привітні, розслаблені, і лише їхня форма говорить пре те, що вони  представляють владу. У кімнатці - троє чоловіків, двоє за столом, один у кріслі. У стіні навпроти – дверцята розміром із кватирку звичайного вікна звичайної хрущівки. «Кватирка» може відчинятися, у ній може з’являтися усміхнене обличчя. Звична ситуація – чути українську мову на вірмено-грузинському кордоні. Просто один з митників двадцять років працював у Павлограді Дніпропетровської області. «Армянский язык – один из самых древних, ему несколько тысяч лет. Армения первая признала христианство официальной религией», - каже молодий хлопець у камуфляжі та з холодними очима. «Армянский выучили?» - питає працівник у віконечку. Починаєш вимовляти всі десять вірменських слів, які знаєш, від «барев дзез» до «шноракалуцюн». «А я українською могу два слова сказать», - каже він. – «Кохаю тебе».

На грузинській стороні – офіційна білявка за склом, від якої не варто чекати нічого, окрім «Добрый вечер», «Отойдите чуть дальше» та «Пожалуйста, проходите». Це не свідчить жодним чином про національні відмінності. Просто співпадіння.

Добре бути

на цій території, між чорним та Каспійським морями,  з України. Нам ніби немає про що сперечатися. Тому можна насолоджуватися смаком кави, продавець якої має родичів в Одесі, і свіжими хачапурі, спеченими жінкою, син якої працює в Житомирі. А найпоширеніший варіант розмови з випадковими перехожими на вулиці почнеться з питань, звідки ви, і завершується звіряннями співбесідника про те, що Україна – найзеленіша з республік (колишньої великої держави), та його ж спогадами про мандрівку у 80-ті Закарпаттям. Він називає імена: Хуст, Виноградове, Берегове, Ужгород, Чоп… Суцільна геопоетика.

Географія

була моїм улюбленим предметом у школі. Мене смішили однокласники, котрі не могли знайти Маріанську впадину чи острови Фіджі. Я зараз годинами розглядаю мапи навіть тих місць, куди не збираюся їхати. Я думала, що Вірменія – це Кавказ. Як і Грузія. Але не це найгірше. Я сумнівалася, яка найвища вершина Кавказу, Ельбрус чи Арарат? Я нічого не знала про існування Вірменської височини…

Солдатом

у Вірменії буває кожен чоловік. Цього не прагнуть уникнути і ставлення до цієї соціальної групи геть інше, аніж в Україні. О третій ночі на в’їзді в місто стоїть людина у військовому. Водій, проїжджаючи повз, неодмінно зупиниться, відчинить двері та спитає, чи не потрібна йому допомога. Я не уявляю такого в Україні. Це також, звісно, не національні відмінності. Просто випадковість. А до релігійного центру Вірменії,  Ечміадзіну (нібито найпершої у світі христичнської церкви, 303 рік), солдати приїжджають великими групами і виглядають, наче однокласники на екскурсії.

Водії

та інші люди вражають відкритістю та щирістю, і хоча це банальні та заяложені слова, але я не зможу пригостити незнайомого українського водія міжміського автобуса апельсином чи ірискою. Він просто не повірив би у мою щирість. І ніколи не запропонував би подзвонити з його мобільного за кордон. Тому що додому, а це велика цінність.  Але й тут не без любові до російської попси.

Арарат

недосяжний. Він у Туреччині, але фактично – 150 км від Єревану. 50 км від кордону. Арарат – це не лише коньяк (як стверджують, найкращий у Вірменії) і картинка на штампі у паспорті для іноземців, це образ, присутній у свідомості кожного вірменина чи вірменки. Як і образ великої Вірменії, принаймні підсвідомо. Наче Сян і Дон. J Просто тому, що його видно звідусіль. Коли раптом бачиш у небі величезний сніговий конус, нижче поясу вкритий хмарами, а вище – блискучий та нав’язливий, вже неможливо позбутися цього образу. Для мене він вперше виник дорогою з північного гірського Діліжану у південний Єреван, і – перехопило подих.

Севан

 неосяжний. Озеро, завдовжки близько 70 км , має глибину до ста метрів. Це найбільший резервуар питної води в регіоні, як кажуть про нього місцеві. Розташований на висоті двох тисяч метрів. Я навмисне не перевіряю ці цифри, а наводжу їх такими, як мені розповів водій мікроавтобусу «Газель».

Туристи та паломники приїздять до монастиря Севанаванк, що колись був на острові, а тепер – це високий півострів. Частково це через радянські експерименти з рівнем води в озері. Форель зникла також завдяки цим інтервенціям.

озеро Севан

Севанаванк, заснований у 9 ст.

Велика вода оточена засніженими схилами із західного боку, а зі східного – рештками турбаз. Тут можна скласти цілий каталог покинутих баз відпочинку, із заіржавілими грибочками та гойдалками. Тут є декілька більш сучасних місць, але вони виглядають зайвими серед цього оздоровчого мотлоху минулого.

Рибалки

чекають у залізних вагончиках обабіч траси, і несподівано вистрибують назустріч машинам із незрозумілим, на перший погляд, жестом рук. Закордонні туристи люблять жартувати, що ці чоловіки продають себе. Ні, вони продають рибу такого розміру. 

Звісно, цей хіпі-моряк-ковбой більше схожий на Євгена Гудзя, ніж на севанських рибалок, але так уявила собі їх людина, кота малює краще за мене :)