ТОП-5 місць у Грузії, де добре провести ніч у наметі

Переглянути ТОП-5 місць у Грузії, де добре провести ніч у наметі на карті більшого розміру

1.  
 МЦХЕТА (вимовляючи, не пом’якшуйте Х в жодному разі) – ніч на святих мощах

Це стара столиця Грузії, не можна ступити й кроку, щоб не наштовхнутися на щось, що охороняється ЮНЕСКО.  І довкола на пагорбах, куди не глянеш  – все спадщина ЮНЕСКО, страшно прибити комара, бо він теж, може, охороняється. Коротше, гарна Мцхета церквами тисячолітніми, але це не вікіпедія, так що я не спинятимусь на деталях. Що важливо: капличка святої Варвари. Як її знайти, якщо немає мапи? Прийти у скляний інформаційний центр навпроти храму Свєтіцховелі. Нам саме в центрі й порадили розкласти намет коло Св.Варвари. Ще є другий варіант – на березі Кури. Або Арагві. Це дві річки, і саме коло Мцхети вони зливаються. Брудні, звісно, але широкі і спокійні. Тут теж не без сакрального – просто на березі щось старезне базилікальне, але було зачинене, так що я просто через паркан зробила кілька фотографій. Так от, берег котроїсь із річок каменистий і трохи брудний, і поруч там всілякі стройки строяться чи євроремонти робляться, атмосфера неспокійна. Так що ліпше до Варвари. Хвилин 10-15 від центру, підйом вулицею вгору. Капличка знаходиться, може, на найвищий точці міста. Це такий пагорб, з одного його боку якась рембаза (там є вода і туалет), з двох боків живуть люди, а з четвертого – цвинтар. Тут ще така деталь: єдине рівне місце кало каплички – на старих могильних плитах. Під ними можуть бути тільки найсвятіші отці, бо ж так близько від церкви. Трохи муляють спину, але загалом з пагорба прекрасний вид на монастир Джварі на протилежній горі. Найідилічніше, певно, місце з усіх.

Мцхету не всю поремонтували, лишили живі руїни

Щось страшенно старе на березі

Біля каплиці Св.Варвари

Вид з намета на Мцхету. Парканчик захищає найшанованіші могили

1.       СТЕПАНЦМІНДА – ліс Васілія.

Васілій знайомиться з усіма людьми з рюкзаками. Казбеґі (тобто тепер місто називається Степанцмінда), це перше грузинське місто на шляху з Росії, 15 км від кордону. Васілій має білу Ніву, і пропонує спинитися в його хостелі, але не наполягає. Тож ми сказали йому, що дєнєг нєт, а намет є, а він на то порадив піти у щось типу «мой лєс». Насправді це схоже на лісопарк, кілька десятків дубів на північного краю міста. Зранку звідти видно Казбєґі, щоб описати цей 5-тисячник, у мене слов нєт. Є фотка, ну вона самі розумієте, яка. Як і моя камера.

Приємний момент -  крижаний струмок з льодовика Казбєґі втікає з пасовиська у ліс Васілія. Неприємний момент – туалет посеред лісопарку.

Васілій, до речі, ще радитиме піднятися з ним на гору, де церква. Туди ходять усі туристи та паломники. Але якраз у цьому випадку не треба нехтувати порадою. Їхати машиною на гору, звісно, тупо, бо піший підйом займає десь півтори години. Але я вже дорогою назад зрозуміла, як класно, що до тієї церкви на горі ми піднімалися в перший день у Грузії. По-перше, ще море сил і часу. По-друге, потім вже всі грузинські церкви будуть менш важливі за рибну консерву. В нас не був паломницький тур, і навмисне в жодну церкву ми не ходили, але в Грузії оминути їх неможливо. 

Казбегі-Казбек

1.       СІГНАГІ - на дитячому майданчику

Сігнагі – це одна з перлин туріндустрії часів Саакашвілі. Так само як і Мцхета, Местія, Кварелі та інші міста – відреставровано до лакованого стану. Все таке красіве і правильно етнічне. Дуже традиційне і охайне. Цукерочка. Ця реставрація десь просто кітчева, а місцями вбивча для міста. Джентрифікація. Попри це, Сігнагі –неймовірне місце в Грузії і маст візіт суто через географію. Це колишня фортеця на високому пагорбі із крутим схилом… над Алазанською долиною. Описати, як виглядає з міста долина я не можу. Знову – слов нєт.  Єдине можу сказати – спершу мені здалося, що там море. Така вона синя і безкрайня. Нам пропонували в Сігнагі найдешевший у Грузії хостел – за 10 ларі (50 грн), але ми пішли за місто у великий закинутий парк на дитячий майданчик. Все там було класно, каруселі, дітей не було, але були кіпариси. Там я дізналася, що кажани люблять селитися в кронах кіпаристів. Птиці смерті. 

вид на Алазанську долину

той майданчик

дуже красіво все

Чомусь справа до ремонту ринку в центрі Сігнагі не дійшла. странно

 1.       БОРЖОМІ – навпроти бару під чортовим колесом

Тут, за грузинською традицією, треба пройти два кілометри (насправді більше) за місто, піднятися вгору (здається, можна піднятися й канатною дорогою з парку Мінеральні води) до чортового колеса. Там є така чудесна галявина просто навпроти бару- ресторану. Ми питали там, де ліпше розкласти намет, і нам порадили просто навпроти, бо «тут караул» (охорона). А взагалі там ліс довкола такий точно, як карпатський мішаний, так що можна й де завгодно. Головне – піднятися на пагорб, бо якщо йти містом вздовж річки, буде тільки гірке розчарування.  Там якісь пилорами нескінченні.

Хоча в Боржомі є гарне місце – туристичний центр, але не просто центр інформації, а більше схоже на туристичний «пріют»,  як казали радянські туристи (назвати його притулок?). Ми лишали рюкзаки просто в офісі чи то приймальному кабінеті, де розповідають усі таємниці гірських походів Боржомщиною. «Пріют» розташований теж трохи за містом, хоча від центру Боржомі йти не більш як півгодини.  Можна розкладати намет хоч коло будинку, але нам якось так плутано пояснювала привітна дівчинка, що на цьому березі річки – заповідник, тому треба платити, а на протилежному – вже посполита територія, і там можна робити що хочеш. Власне, ми й зіткнулися на тому пагорбі, де ночували, з наслідками цього «що хочеш». Довелося трохи поприбирати сміття, розчистити територію. Це чи не найбільше дратує в грузинах – коли ти викидаєш сміття з вікна машини, це досі вважається крутим. Але про це десь потім.

В Боржомі передбачувано гарно і непередбачувано бідно. Але від того не менш гарно

1.       БАТУМІ-КОБУЛЕТІ - пляж

Аджарська столиця – це столиця тупого кітчу. Я не знаю, чи то турецькі мільйонери власники цих огидних палаців із позолоченими, чи грузини. В Батумі я би хотіла потрапити ще якось найдовше. Серед усіх грузинський міст тут найвиразніше помітний розмах бабла і страшна убогість. Бо від тих палаців коло моря до прогнилих фанерних хатинок – менш як десять хвилин йти.

Але в Батумі ми ночували на пляжі, не розкладаючи намет, у спальниках на цих пластикових білих шезлонгах, і ніхто не прийшов і не прогнав.  Це здивувало, бо враження від міста – прінєпріятнєйшеє.

Батумі - найцікавіше, напевно, місто  в Грузії

главноє, щоб ярко і бросалось в глаза 

Теж Батумі

екстрОсенс тут приймає

В Кобулеті взагалі пляж більший за містечко, щоб же всім місця вистачило посмажити дупи. Намет тут можна розкладати на пляжі, ніхто й слова не скаже. Тут і цигани є, їх також не виганяють. Зранку до нас прийшов хлопець, розпитував, хто ми і звідки. Виявилося, що від вчився у Харкові (ну звісно, украина, брат), а потім сказав нам трохи почекати (ми саме збирали намет). Повернувся із дволітровою пляшкою замороженої  води – а це ж найбільше, що можна для нас зробити було! Він не хотів, аби ми слухали його довгі історії, не переконував ні в чому. Просто приніс води. Ми були вдячні безмірно.

пляж Кобулеті

цигани на пляжі 

тут була карусель?

дім

Інші дописи про Грузію:

Вивіски хенд-мейд наїв-стайл 

Стежка Піросмані, проспект Маяковського

Паломництво до міста Маяковського

"Отдыхай!" - про одну особливість грузинської ментальності

Верхня Сванеті: люблю / не люблю

Росією з України до Грузії: ночі в наметі попри трасу

Росією з України до Грузії - де ночувати в наметі: Кангли і Черніков

Де розкласти намет дорогою з України в Грузію. Найзатишніші галявинки попри трасу і потаємні міські завулки. Не знаю, який там модний тренд цього літа буде, але минулого й позаминулого люди шалено їхали в Грузію-Туреччину, ми теж цим займалися. Так що зраджу трохи класних місць, де спати і не тільки.

Нє, звісно якщо ви все продумали і забронювали за півроку дешевезний літак до Кутаїсі, то вам ці поневіряння і екзотика російської траси в липні ні до чого. Прокидаєтеся одразу в серці Грузії, в один бік – гори сванські, в другий бік – море чорне. До Боржомі рукой подать і до Тбілісі найліпша траса. Але якщо у вас великі наплічники, намет, мало грошей і бажання балакати з водіями і бачити жизнь як вона є – тобто як кіз возять у причепах, тоді автостоп. Значить, аби потрапити в Грузію, треба перетнути Росію. Ці безмежні Краснодарський та Ставропольські краї із ростовською трассою М-29 посередині. Ні, це не найліпше місця для стопу. Пилюка в зуби летить, збиває ударною хвилею, асфальт плавиться, вода в пляшках гаряча і майже допита, придорожній квас коштує як хлібина, ніхто не спиняється. Але ж це тільки для того, щоб Грузія була в сто разів бажанішою, всім це ясно.

Так от, тут маю доповісти про два місця. Про Черніков і Кангли. (Третю ніч стопу по Росії ми провели на вокзалі в Нєвінномисскє, теж було нічо, автовокзал недалеко від траси, цілодобовий і ніхто не виганяє).

1.       Черніков
(тут мапа якшошо -  Хутор Черніков і ногайське селище Кангли )

Це якщо ви їдете трасою М-03 і перетинаєте кордон у ПП Должанському, Луганської області. Короткий відтинок траси з Луганська до кордону (100 км), можна їхати півдня. Романтика териконів та елеваторів (що там Жадан писав про Луганщину та елеватори?), водії кажуть, ніби вибачаються, «у нас здесь только уголь». І вечір застане вас одразу за кордоном, а той довгий ланцюг фур швидше за все чекатиме на ранок, тож найліпше – тут і заночувати. Зранку водії теж не хотітимусь вас брати в кабіну (якщо вас більше одного): бо російська дпс до них строго. До росіян сміливо просіться в машину, шансів буде більше. Або ж знаходьте напарників на двох фурах. Тоді – по одному до кожної кабіни, і вже вам Саша і Сірожа розказують про концентрат яблучного соку, який везуть з Голландії в Азербайджан (!). Кажуть, що «там» (На Північному Кавказі) стріляють і відбирають в них гроші.

Йдете кілометри зо два трасою, потім бачите поворот праворуч. Там ще стільки ж вужчою дорогою – і приходите на хутор Черников. Там питайте, де ставок. А втім, не обов’язково розкладати намет на березі ставка, хоча ми так і зробили – вже було темно шукати чогось іншого, тож розклалися по-партизанськи серед кропиви-коноплі-реп’яхів і всяких будяків. Ставок більш рибальський, не для купання.

Зранку йдете знов на трасу. І попросіть набрати води. Вода хороша і люди радо неї діляться (в Росії так не скрізь). Потім та вода стане безцінна. У генделиках коло траси вода дорожча за пиво, і це ніби й непогано, що пиво дешевше за воду, але. Можна просити води на заправках, часом буває питна зі шлангів.

2.        Селище Кангли.

Ставропольський край, вже відчувається близькість гір і республік. Мешканці трохи насторожені та інакші. Кангли – це 10 км, не доїжджаючи до міста Мінеральні Води. Це якщо поїдете від Нєвінномисска не праворуч на Черкесськ, а трасою через Курсавку на Мінводи. В Кангли траса переїжджає нешироку річку, так що виходьте на мосту. Переходьте трасу і на протилежному боці під мостом є супер-затишне місце. Ми ночували там двічі, дорогою туди й назад.  Ніхто не приходив і повз не проходив, бо нікуди не можна йти там «повз». Кілька дерев і галявина, в річці зручно прати речі, хоч і є трохи мулу, і засмоктує в глину на березі, так що ноги важко мити. Трава до колін, зелена і соковита, тінь, кліщі на голову не падають.

+ з досвіду – про камази і таблички

 До речі, на цій трасі варто не вимахуватися і стопити камази. Часто ми думали: нашо нам ті 40 км/год, дочекаємося ліпшого, але ліпше на цій трасі рідко стає, ліпше зазвичай задирає носа або й просто боїться.

 Є в росіян у цих краях такий недолік. Налякані вони. Чеченцями, дагестанцями, грузинами і тому числі («оні убівают наших рєбят»). Хоча нас виключно чеченці й дагестанці підвозили дорогою до Грузії. Ага, ще осетини – я вже думала, що можу впізнати осетина за одними бровами. Казали : «У нас в Дагестане спокойно, только иногда ментов расстреливают, а простых людей – только случайно» і «У нас в Грозном хорошо, красиво, порядок. А ночью – как Лас-Вегас!». Згадується, Петр Вайль написав про Туркменістан: «В Ашхабаде было чисто, тихо и спокойно, как ,бывает при диктатуре». Дагестанців звали Гаджи і Віктор, а ім’я чеченця ми якось витіснили, хоч і їхали з ним годин п’ять. Мав руду бороду і веснянки. Возив металобрухт з Грозного в Ростов, а назад – бетон. Так сказав.  Здивувався, коли я зізналася, що він – перший чеченець, якого бачу в житті. Цікаво, чи він знає, що для пересічного українця слово Чечня – це страх, трєпєт і бомби?..

І ще ми дійшли висновку, що ті європейські автостоперські замашки ні до чого. Це про таблички. Бо якось так – хто хоче підвезти, підвезе хоч два кілометри і навіть якщо йому в інший бік. Хто не хоче - і так не спиняться. Ми щось півгодини малювали синьою ручкою на звороті мапи слово «ПЯТИГОРСК», але з тим словом нас ніхто й не підібрав. 

Інші дописи про Грузію:

Вивіски хенд-мейд наїв-стайл 

Паломництво до міста Маяковського

Стежка Піросмані, проспект Маяковського

"Отдыхай!" - про одну особливість грузинської ментальності

Верхня Сванеті: люблю / не люблю

ТОП-5 місць у Грузії, де добре переночувати в наметі

Верхня Сванеті: люблю / не люблю

Закохатися і лишитися назавжди

Чому? Гори, найвищі з бачених у житті, близько настільки, що ступиш крок убік – і немає тебе, летиш в ущелину, на дні гуркоче річка із найчистішою та найбруднішою водою. Річки, між іншим, стікають з гір, перетинають дорогу і спадають далі, униз, на саме дно. Гора  Шхара (5068 м)– до неї рукою подати або прогулятися один день, засніжена, велична і страшна, як її назва, у ній жодної поетики, лірики, романтики. Шхара. Жорстко і неминуче. Так, певно, у 80-х село Ушгулі накрило лавиною. Саме Ушгулі – дві тисячі плюс двісті метрів над рівнем моря, суворі зелені схили довкола, із землі ростуть вежі. Вежі – незрозумілого походження та призначення. Чи то від кровної помсти ховатися, чи просто худобу тут тримати і самим рятуватися від зими. Худобу – не першому поверсі, на другому – сіно-солома, на третьому – вся родина. Вікон майже немає. Або воювати – обстрілювати ворогів із вузеньких бійниць-вікон. Грузини називають ці вежі «кошкі».

Довкола села - зелена невідомість

Вдалині - хребет зі Шхарою

Вид на Муркмелі з Чвібіані - це села, що складають громаду  Ушгулі

В цьому селі абрикоси під ногами не гниють

Звичайна сільська вулиця 

Звичайна сільська оселя

Церковний дзвін. Сама церква - метри два заввишки

Вхід до церкви, зарослий кропивою

Здається – світ і цивілізація настільки далеко, що просто зникають. Вівчарка кладе тобі на коліна голову, розміром з відро, і облизує ніс. Сир, домашній хліб, овочі, хачапурі чи кубдарі на свято (теж тісто, але з м’ясом замість сиру), чача. Думаєш – «Господи, дякую що даруєш мені цю можливість зануритися у майже традиційний світ». Сюди так складно потрапити, що посилюється відчуття обраності.

І дуже просто все перевертається з ніг на голову.

Тікати і не повертатися

Бізнесмен

«Я вас тут висаджу у центрі села, заїду у своїх справах, а потім заберу. Чекайте. Це єдина дорога  з Іпарі далі до Ушгулі, ви не пропустите мене». Тільки він нас пропустив – проїхав у кількох метрах і не спинився. Це не було трагедією на той момент, але було здивуванням. Намагалися перебирати в пам’яті – чому він так вчинив, покинув у незнайомому селі о сьомій вечора.  Згадалося його неприємне загалом обличчя бізнесмена, що швидко розбагатів (ми забували у Грузії про всі упередження, але такі речі згадуються, як правило, пост фактум). Мовчазну реакцію на наше зізнання, що подорожуємо автостопом, «без денег». З іншого боку – він щиро пишався своїм сином (той сидів за кермом) розповідав історію про те, як Ушгулі накрило лавиною і їх переселили до Руставі, на протилежний край Грузії, про свято початку сінокосу, яке саме наступного дня мало відбутися в селі (купують бика чи барана, готують коло церкви та з’їдають всім селом)…

«Хороший дом»

Зрештою, плакати ми не збиралися, адже сиділи на лавочці коло такого собі дідуся на ім’я Едуард Константинович. Він методично вистругував дерев’яну палицю і мав вигляд людини, в якої вже багато років єдина розвага – дивитися, як повз проїздять авто. Це, втім, буває не часто. Він добре говорить російською, тому, ідучи додому, запевняє: «Это хороший дом, не переживайте, все будет в порядке».

Все дійсно в порядку, і нас запрошують невдовзі всередину, подивитися телевізор. Тупо дивимося в екран, чекаючи на вечерю. Жінка невисока на зріст, в темному, як усі грузинські жінки, проте у штанах, що незвично, її чоловік – трошки говорить російською, трохи кульгає на одну ногу і загалом видається приємним. Розказує, що там, куди ми їдемо, дуже дорогі ціни на житло – 70 ларі за ніч (множимо на п’ять – справді захмарна ціна для села, хоч би й дуже високогріного). Вечеряємо, чоловіки п’ють чачу та пиво (вина у цих краях немає – клімат не дозволяє вирощувати виноград), розмова трохи напідпитку, стає небезпечною, але припиняється вчасно. Нас відводять на другий поверх – він складається з однієї всього величезної кімнати зі столом по центру да десятком залізних ліжок, як у бюджетному санаторії чи дитячому літньому таборі. Дають нову постіль, лишають до ранку. Зранку – казково – снідаємо свіжими хачапурі та кавою, прощаємося та сотню разів, мабуть, дякуємо… І тут – з нас просять гроші. по сорок ларі з кожного (знову множимо на п’ять і завмираємо у відчаї). Тут стає зрозумілим, для чого були вчорашні розмови про ціни в Ушгулі…

Ремарка:

До Сванеті ви потрапляєте вже неодмінно після кількох днів проведених у Грузії. Як мінімум – одного, якщо прилітаєте літаком до Кутаїсі, а звідти їдете просто до Сванеті.  Але навіть в цьому випадку потрібно подолати більш як двісті кілометрів, перетнути частину Імереті, Самегрело із головним містом Зугдіді, проїхати зовсім близько від Абхазького кордону тощо. Це означає, що ви вже познайомилися та побалакали не з одним десятком грузинів, і вас не могли щиро не запросити в гості, на обід, переночувати. Ви та ваша пильність розслаблені гостинністю, щедрістю, відкритістю людей).

Хороший дом

На другому поверсі

Подвір'я хорошого дому

Високі гори, високі ціни

В Ушгулі, власне, все гаразд (див. 1 частину ): вежі, гори, корови. От лише свани… Спершу ми самовіддано прагнемо відвідати музей. Мусимо чекати хвилин сорок, поки не збереться ще кілька родин приїжджих, і тоді з’являється охорона, відкриває грати на дверях та впускає до музею. Це автентична вежа, як і має бути, триповерхова,  напхана старими іконами та хрестами, а також бездарними дорогими сувенірами,  а про справжній побут у цих вежах ніхто не хоче розповісти.

Щоправда, в Ушгулі неможливо купити їсти. Навіть хліба. В крамниці – пиво, шоколадки… Ми доїдаємо позавчорашній хачапурі і з заздрістю дивимося на ту ділянку коло церкви, де на вогні печеться м’ясо (свято початку сіножаті). До учти ніхто не кличе, тут туристи чітко розмежовані з людьми. Не просто чужі, а ніби іншої породи. В туристові місцеві не бачать людину, яка хоче поїсти або й до туалету, в якої обмежені фінансові можливості і яка не готова платити 200 (!!!) ларі (множимо на п’ять) за 20 км дороги, навіть такої, що йде через перевал.

«Двісті ларі – це звичайна ціна тут. Туристи платять, от поляки нещодавно були, їхали. Так, це ціла зарплата…Маршрутка буде лише у вівторок. Раніше? Ні, не буде. Чи інакше можна звідси виїхати? Так, можете попроситися до поліцейської машини, вони роблять об’їзд кілька разів на день, відвезуть вас назад до Местії».

Отже, рішення тікати було прийняте остаточно. Втекли ми не з поліцією, а з групою туристів-медиків з Тбілісі. Ті мали повний багажник їжі, біле та червоне у десятилітрових каністрах; у їхньому автобусі випадково виявилося два вільних місця. 

Едуард Константинович стверджував, що це його вежа.

Вежі руйнуються, і ЮНЕСКО та місцеві мешканці не дійдуть згоди, що з ними робити

музей в Ушгулі

Я терпіти не можу узагальнень. Тому це - випадкова, окрема, персональна історія. Вона жодним чином не характеризує ані сванів, ані грузинів. Але від цього не стає менш важливою для мене.

Мапа регіону Местія-Ушгулі

Інші дописи про Грузію:

Вивіски хенд-мейд наїв-стайл 

Паломництво до міста Маяковського

Стежка Піросмані, проспект Маяковського

"Отдыхай!" - про одну особливість грузинської ментальності

Росією з України до Грузії: ночі в наметі попри трасу

ТОП-5 місць у Грузії, де добре переночувати в наметі

"Отдыхай!". Про одну ментальну особливість грузинів

Дорога піднімається вгору, тобто на північ, від Зугдіді, столиці муніципалітету Самегрело-Земо Сванеті (тобто Верхня Сванеті), проходить над довгою ущелиною із водою невинного кольору – водосховищем Джварі, далі асфальт повільно просувається усе вище, від села до села, тунелями, вузька смуга темного асфальту, на якій пасуться корови. Корови у Грузії присутні скрізь, вони – метафізична ознака того, що нація у своїй найщирішій  сільській сутності не поспішає за видимим прогресом держави.

Я придумую собі свою особисту Грузію. Країну, котрої не існує ніде, окрім мапи та моєї свідомості. Намагаюся бути дуже точною у дотриманні мапи.  Ні на крок від неї. З іншого боку, моя персональна мапа Грузії спотворює ту, реальну, яка існує надрукована чи в пікселях.  Так, як на фізичних мапах колір стає темнішим коричневим в міру набору висоти, так і на моїй особистій мапі є градація кольорів.

Найяскравіші ділянки – ті, про які лишилося найбільше спогадів, де ми проїхали, спинилися, переночували, побалакали з людьми, потрапили в халепу, раділи життю. Казбегі, Ананурі, Мцхета, загалом Кахеті, Тбілісі, Боржомі та гори навколо Кутаїсі, Аджарія, ну і Сванеті, звісно. Найблідіші – ті, куди ми не потрапили, і тепер лише уявляємо. Пульсують червоним Південна Осетія та Абхазія - заборонені  і недосяжні в рамках нашого обережного досить маршруту.

Мапа Грузії є досить віртуальною і зараз. Традиційно, її контури зображуєть із Південною Осетією та Абхазією, без них це ніби й не Грузія, але доступ на ці землі просто закритий для мирних грузинів.  Із вигризеною Осетією та відламаною Абхазією це буде зовсім інша країна.

На моїй мапі Грузії безліч темних плям, я не заповнюю ці території навіть фантазіями, бо цікавіше фантазувати про те, що бачив. Тому я уявляю свою персональну Грузію. І мої маріонеткові грузини не поспішають. Це їхня невід’ємна ментальна риса. Докази?

Докази:

1. Тонка смуга темного асфальту пнеться вгору, поміж ущелиною, заповненою водою невинного кольору – Джварським водосховищем, та крутою стіною лісу. Від села до села, крізь тонелі, долаючи неминучі перешкоди на дорозі – корів. Якщо ті переходять шлях у кількості більше трьох осіб, авта спиняються. Навіть рідко який водій вдається до такого очевидного в Україні способі налякати тварину, як сигнал. Але корови рідко переходять дорогу. Зазвичай вони плетуться вздовж її посередині. Вони не жують жуйку, тому що не їдять. Водії, отже, чекають, об’їжджають, геть не нервуючись. Не поспішаючи.

2. Сакральна фраза-пропозиція, її можна почути у крамничці коло траси, на сільській дорозі, скрізь, де ти крокуєш з рюкзаком чи без нього. Найчастіше право вимовляти цю фразу належить чоловікам старшого віку, але якщо таких немає в колі зору, жінки теж можуть собі дозволити це проказати. «Отдыхай!», - вас запрошують в тінь горіха чи абрикосу, на дерев’яну колоду, на лаву, за пластиковий столик у придорожній продуктовій крамничці, просто за стіл господарі, в яких ви прийшли купувати вино. 

Отож, чоловіки Грузії перечікують сонячний полудень майже так само стоїчно і незворушно, як численні випадкові персонажі есеїв Анджея Стасюка, дерева проростають крізь паркани, а кавуни - крізь землю, за літом приходить осінь , за весною - літо, природні цикли тривають, каруселі зупиняються в очікуванні.

Інші дописи про Грузію:

Вивіски хенд-мейд наїв-стайл 

Паломництво до міста Маяковського

Стежка Піросмані, проспект Маяковського

Верхня Сванеті: люблю / не люблю

Росією з України до Грузії: ночі в наметі попри трасу

ТОП-5 місць у Грузії, де добре переночувати в наметі