Випадкове паломництво до місця народження Маяковського

Привид курорту

«Село Багдади Кутаисской губернии» в регіоні Імереті  встигло стати містом та кілька десятків років (з 1940 по 1990 рр.) називатися Маяковським. Можливо, це був пік його слави, а зараз це невиразне поселення серед симпатичних невисоких гір. Гори вкриті лісом, і десь у глибині ховається фантастичний – можливо – курорт Саірме, про який не втомлюються повторювати всі мешканці Багдаді, наче це їхня персональна гордість. Я була майже до сліз розчулена, коли кілька днів тому побачила мінеральну воду Саірме у привокзальному супермаркеті в Джанкої. Майже наполовину дешевша за Боржомі, але все одно страшно дорога для мене адже я збиралася всього-на-всього помити виноград...

Два кілометри

Площа у Багдаді

Що лишається від ринку наприкінці дня

Окрім розмов про Саірме, у Багдаті є центральна площа і водночас кільце транспорту. Звідти відходить пряма дорога до музею. Якщо запитати про відстань –  майже стовідсотково отримаєте традиційну грузинську відповідь  «2 кілометри».  Це найправдивіша міра довжини в Грузії. А також стандартна відстань, яку треба пройти людям з рюкзаками до місця, де можна розбити намет. Два кілометри від парку Мінеральних вод до плато у Боржомі, два кілометри до перших полів, де можна поставити намет у Местії… Отже, до музею Маяковського у Багдаті потрібно йти два кілометри дорогою, потім через міст – і ліворуч.

Музей та Бека

Розслаблені добротою оточуючих, що супроводжувала нас цілий день, сподівалися розбити намет на території музею або й піти ночувати додому до його директора. Нам сказали: «Його звати Бека. Покличте, він живе поряд». Ми собі уявляли, як приходимо до музею, стукаємо у ворота, де мешкає Бека, дивимося музей і, щасливі, ставимо намет на подвір’ї. 

Виявилося не зовсім так. Музей – за зразком музею Піросмані. Розташований на околиці сірий бетонний. На території – старий реставрований дім, де жили Маяковські плюс будівля новіша, та що сіра, а що у ній – це уявити можна. Все що наклеїли на стіни при  відкритті музею  року божого давнього, совєтського, так і висить досі, пилом припадає

Півміста приходить до музею по воду. Увечері все виглядає, наче старші класи приїхали на екскурсію з батьками. Тут б’є джерело з крижаною водою. Поруч – два кам’яних акваріуми, у них – форелі, близько двадцяти, почуваються безпечно. Священні тварини. 

Розпитуємо про Беку. Безрезультатно. Ми тут явно чужі, ніхто не хоче зрозуміти нас жодною мовою. Врешті знаходиться хлопець, який розуміє російську, і жінка, яка знає номер Беки. Пояснюємо, що дуже любимо поезію, що паломники, приїхали з України, хочемо бачити і пройматися. Беку не проймає. До музею сьогодні він вже не прийде. Чи можна поставити намет? Ні, це ж державна власність. В мене віднімає мову. Вже тиждень у Грузії, ми ночували під церквою Мцхеті, на дитячому майданчику в Сігнагі, в парку Васілія у Казбегі, біля  «євроозера» в Кварелі,  на пляжі у Батумі-Кобулеті, а тут нам кажуть про державну власність?! Коли мова повертається, я ображено кажу пафосну фразу, мовляв, у Грузії  нам ще ніколи не казали «ні», і ми гордо покидаємо музей. З тим, щоб обернутися на жіночий крик нам услід . Вона не говорить російською, що й казати про англійську, у неї вдома гості і малі діти, але ми можемо піти до неї ночувати.

Так опиняємося серед великої родини, в якій більше жінок, аніж чоловіків, і це вперше мені доводиться багато говорити, і мене слухають. Легковажні  розмови тривають до ночі, я доходжу висновку, що в цій Кутаїській губернії дуже гарні жінки, чого не скажеш про попередні регіони Грузії.

На ранок ми телефонуємо до Беки. Він не схильний відчинити музей о десятій, приходить лише близько 11. Я вже сердита, і коли він після кількох завчених фраз замовкає і починає клацати мобільником, я ставлю йому «провокативні» питання. Директор лишається непробивним для моїх словесних колючок, він собі далі зайнятий телефоном, ми пригадуємо, що Маяковський писав про двоповерховий дім, де на першому  був «винный заводик», я кажу це нашому мовчазному працівнику музейної сфери. «Это не тот дом», - ммм…

Далі переходимо зі старого дому в палаццо червоної пропаганди та гучних лозунгів. Бека мовчить та грається в «змійку» чи видаляє старі смс, червона пропаганда кричить зі стін, ми втомлюємося та виходимо з музею мовчки і сумно. Зазвичай дякуємо втричі більше, ніж потребує ввічливість, але не цього разу.

Зайве в цій історії про музей

Словом, паломництво до Маяковського-Багдаті було лише приводом проїхати цю довгу регіональну дорогу, стояти на перехрестях у селах, назви яких ми не запам’ятаємо, відпочивати у холодку разом із козами, змінити кількох водіїв, які запрошували до себе, і кілька маршруток, де з нас не брали грошей, зустріти другу і останню в Грузії жінку за кермом, врешті потрапити на щедрий обід до гостинної родини і потрапити у цілком містичне місце, десь між містечком Вані та Багдаті.

Колишній санаторій, де мешкали біженці ще кілька років тому зараз виглядає так, як багато санаторіїв, скажімо, навіть у Ворзелі. Не дивує занедбаність цього місця із смердючою сірчаною лікувальною водою. Дивує інше – він досі діючий. Близько десяти жінок віком за п’ятдесят ми зустріли в одному з корпусів. Цікаво, чи в них є путівки?

Інші дописи про Грузію:

Вивіски хенд-мейд наїв-стайл 

Стежка Піросмані, проспект Маяковського

"Отдыхай!" - про одну особливість грузинської ментальності

Верхня Сванеті: люблю / не люблю

Росією з України до Грузії: ночі в наметі попри трасу

ТОП-5 місць у Грузії, де добре переночувати в наметі