Їхати без чіткої мети, просто, заради дороги, не мати планів, радіти містам
і селам, в яких опиняєшся випадково, - в цьому є страшне задоволення. Для
різноманіття можна ходити людськими слідами. Cлідами тих, хто надихає. В
незнайомих країнах це часом найкращий орієнтир і ліки від дезорієнтації на
місцевості. Подорож набуває інтелектуального присмаку, інколи навіть глибини.
Їдучи в Грузію, можна
прочитати у Маяковського: "Первый дом, воспоминаемый отчетливо. Два
этажа. Верхний - наш. Нижний - винный заводик. Раз в году - арбы винограда.
Давили. Я ел. Они пили. Все это территория стариннейшей грузинской крепости под
Багдадами"
Пригадати про Ніко Піросмані: народився в селі Мірзаані.
Одразу - неперевершений квест. Мапи брешуть, переклади помиляються. Багдаді чи Багдаті? Чи Багдад? ("Куда едете? Багдад? Там же опасно!") Не можна не згадати Міміно з його Телаві - Тель-Авівом. На мапі Грузії - по два Багдаті і так само по два Мірзаані. Обидва Багдаті - недалеко від Кутаїсі. Виноградники є і там, і там. Між двома Мірзаані - два десятки кілометрів. Обидва - в Кахеті, коло міста з неймовірною назвою Дедоплісцкаро. Два кроки від Алазанської долини - краю вина та стомлених жінок.
На ті, що потрібні, Багдаді та Мірзаані натрапляємо лише завдяки минулому. Радянські музеї як художника, так і поета, збудовані з думкою про вічність: якомога сіріші, щоб зберегти подібність до саркофагів. Ніхто з місцевих, може, й не бачив жодної картини Піросмані, не читав Маяковського нічого більше за "Что такое хорошо", але музеї стоять і пам'ять триває. тому нас підвозили у правильному напрямку.
Спершу - до Ніко Піросманашвілі.
Стежка
За Мірзаані на мапі закінчуються будь-які дороги, далі - Ширакський степ зі зміями. Найближче місто Дедоплісцкаро для українського вуха неминуче розпадається на питальне речення. На Мірзаані звідси ходять маршрутки, але в нас був трохи інший напрямок.
Ми їхали з Сігнагі. Якщо ви в Кахеті - вас неодмінно змусять приїхати сюди. Це маленьке містечко, мешканців - не більш як дві з половиною тисячі. Ми не збиралися до Сігнагі, але опинилися там волею дорожніх патрульних. Вони везли нас із Сагареджо на схід і водій спитав: "Воровской музика любиш?" (звісно, він питав не мене, а мого супутника; в Грузії з жінками не церемоняться і їх думкою зайвий раз не цікавляться). Музика починає грати, перекрикуючи її полісмен радить нам Сігнагі , мовляв, ми собі не пробачимо, якщо не поїдемо, і все одно їм також туди, довезуть із радістю.
Сігнагі справді сяє старовиною, нова бруківка, інформаційний туристичний центр виблискує та конкурує з поліцейським відділком навпроти. Здається, це єдине майже повністю реставроване містечко із запланованих, має бездоганний вигляд, і на диво приємне для перебування. Майже реставроване - тому, що в центрі ще добудовують готель, "самый хороший и самый дорогой", - так нам повідомили будівельники. Місто-фортеця розташоване на високому пагорбі над Алазанською долиною, її можна бачити тут такою, як ніде більше. Жодного пафосуі надмірності - нам навіть пропонували гестхауз по 15 ларі, це рекорд для всієї країни. але ми ночували в наметі у парку, на дитячому майданчику.
Таке Сігнагі. Мірзаані ж - маленьке село, бідне, як і вся Кахеті, як і переважно вся Грузія.
Закономірно, тут найлегший автостоп та найприємніші люди. Таксисти підвозили безкоштовно. Від села до села, по кілька кілометрів, везли газелі з кавунами, жигулі з копицями сіна на дахові та відрами вапна всередині, у селі Тібаані чоловік з круглим животом вимовив одну з ключових грузинських фраз "Отдыхай", і ми півгодини стояли з ним під горіхом, слухаючи сумну розповідь про занепад сільського господарства у Кахеті, і зрештою спітнілий трухдявий пазік із дітьми та жінками у чорному забрав нас прямісінько до Мірзаані .
У Мірзаані можна блукати годину в пошуках музею серед достиглих слив, зеленого інжиру та гранатів, нерухомих корів та обідньої сільської тиші. вказівники "М" - лише біля автобусної зупинки та безпосередньо під музеєм.
Хтось казав повертати праворуч, хтось потім ліворуч, і так ми вийшли на цвинтар. Тут знову паслися всюдисущі корови, стара церква відчинена. На пагорбі видніється сірий бункер. Передчуття - то музей.
Територія його - така, що поміститься ціле наметове містечко фестивалю Артполе в його найліпші часи. Окрум самого бункеру-галереї з картинами Піросмані (11 оригіналів, інше - ксерокси, решта оригіналів у Тбілісі), є також дім, що його Ніко збудував для своєї сестри, кілька адміністративних споруд та скульптура художника на сарні. Сонне місце, нами тут не вельми цікавилися. Були стримані, наче персонал у Луврі, і спокійно робили свою роботу. Лише спитали, звідки ми, і жодної реакції, до якої ми вже звикли: "Украина?! Брат!"
Розчаровані трішки прохолодним прийомом, пішли шукати емоційної компенсації, тобто вина. Хотіли купити літр. У відповідь на це чоловік з подвіря, де сушилося щось схоже на традиційний хліб "шоті", який не мав би сушитися, розсміявся і повів нас туди, де є вино. Зник за брамою, за хвилину повернувся із повною пляшкою, грошей не брав ("Возьмите так, подарок"), і вже через паркан гукав на прощання: "Дорогой! чтоб ты знал - это саперави!"
