17 вересня 2013 р.

Мінарети, будинки та інші предмети Хіви



















Також про Центральну Азію:

Киргизстан: горіла сомса, палала


Таджикське море

Хіва, туристична резервація

Опубліковано Немає коментарів:
Мітки: , ,

Хіва, туристична резервація


Вигляд з мінарета

В старій Хіві вкрай рідко трапляються дерева. Самотня шовковиця на подвір'ї створює райський затишок

Резервація для туристів – так ми стали називати огороджене муром старе місто-фортецю Хіви. Не цікавлячися жодними подробицями, та й взагалі фактами про минуле Хіви, намагалися спостерігати життя. Як саме?
Ходили від турбіни до турбіни, на базар по диню (2 тис. сум), хліб (2 тис. сум), воду (1,5 тис. сум), - у цій країні все має такі круглі страшні ціни, множимо кількість тисяч на три і отримуємо більш-менш наближену ціну в гривнях. Маршрутка часом вносить різноманіття – з Ургенча до Хіви, 30 км, – 1 400 сум. «В этой стране сдачу 100 сум не дают, бери на сдачу что-нибуть, вот спички например возьми», - казав татаро-узбек Музафар на базарі в Ургенчі, власник бізнесу та фіктивної дружини у Феодосії,.
Також:  їли кавун на вулиці, навпроти жінка продавала сувеніри. Я зустрілася з нею поглядом, якось жестом запросила до себе, і вона не відмовилася. І від того що вона так просто підійшла, взяла шматок кавуна і подякувала, ми ніби стали з нею з одного світу, ніби ця прірва між нашою іноземністю та її безпросвітною місцевістю зникла на кілька хвилин. Ми стали просто людьми, вже не туристами, до яких ставляться з якоюсь поблажливістю, як до іншого типу людей. Турист не потерпає від спраги, від спеки, від цін, бо турист приїхав витрачати гроші. Ті моменти, коли відчувалося, що нас сприймають не як туристів, а як мандрівників, - найдорожчі. Коли, за узбекським звичаєм, нам також відламують шматок узбекського плаского хліба-лепешки, коли ми п’ємо воду зі шланга для поливання клумб, п’ємо сиру воду, і жодних діалогів, як було в Самарканді:
-          Ми бачили, що люди п’ють воду з фонтанів і шлангів на газонах. Тут вся вода питна, так?
-          Так, наші люди п’ють, але я не знаю, як для вас, туристів…


Отже, Хіва – резервація для туристів. Як і в будь-якій резервації, є можливість побувати в столиці ханства Хорезм, купити магнітів, сказати «вау» кільком мінаретам, в тому числі й недобудованому, який мав би бути найвищий, але красива легенда оповідає про вбитого будівничого. Поза стінами старого міста, резервації, починається справжня Хіва, вільна від туристів. На базарі продається смажена риба по 13 тис. сум за кг. В чайхані-кафе посеред базару штучні квіти, клейонка на столах, кричить телік, безногий чоловік їсть свій лагман, ми чекаємо на свій (4 тис. сум, але за 2 порції – 7 тис). З чайхани виходимо на ринок, +40 в тіні, але в порівнянні з приміщенням тут, на базарі,  прохолодно і тихо. 

Чайхана на базарі
Лагман і пельмен
Класичний хорезмський хліб, в інших частинах країни називається "патир", щодо Хіви - не впевнена
За допомогою цього декорують хліби
Туристичний верблюд Хіви 
Спинилися в готелі, жінка-господиня, дуже гарна, вбрана за узбекським звичаєм – під сукню обов’язково штани, спершу я думала, чоловік в Москві на заробітках, але під вечір з’явився, мовчазний, ледве сказав кілька слів, сів у голові стола, вона поставила йому якісь салати. Європейський стіл зі стільцями для великої родини, для туристів – тапчан з матами, подушками, низьким столом. Тут якраз і сиділи ми, пили чай, класичні туристи, де твоя панама і де твій фотоапарат. Доливаємо молоко з пластикової літрової пляшки, яку купили в магазині, де не було молока,і  тому продавчиня зі словами «Я сейчас принесу, только что себе кипятила». Чай з молоком закінчився разом з Каракалпакстаном, у Хіві, столиці Хорезму – вже просто чорний чай. Коли тобі кажуть: я заварю, часто це означає покласти пакетик в заварник. «У них там катастрофа екологічна, тому й п’ють чай з молоком» – вода дуже погана, кажуть про північно-західну частину Узбекистана, автономну республіку Каракалпакстан, де не стало моря, і про яку Ришард Капусьцінський написав один з моїх улюблених центральноазійських репортажів.  Згадую цю назву, і завжди водночас скоромовку з дитинства, щось на зразок "надо колпак переколпаковать". 

Каракалпакський чай в Кунграді
Також про Центральну Азію:

Киргизстан: горіла сомса, палала


Таджикське море

Фото хівинської резервації

Люди на вулицях Хіви


Мапа всієї мандрівки
https://mapsengine.google.com/map/edit?mid=zgTfu90-_4fM.k4GeWKlAFjv8
Опубліковано Немає коментарів:
Мітки: , ,

12 вересня 2013 р.

Люди на вулицях Хіви

Хіва, Хорезмська область,  Узбекистан












Ще про Центральну Азію:
Мапа всієї мандрівки
https://mapsengine.google.com/map/edit?mid=zgTfu90-_4fM.k4GeWKlAFjv8

Киргизстан: горіла сомса, палала


Таджикське море

Центральна Азія. Від Астрахані до Ганюшкіно: пешком приехали?

Опубліковано Немає коментарів:
Мітки: ,

5 вересня 2013 р.

Потяг Бейнеу (KZ) - Кунград (UZ)

1. 
О 10 ранку щодня відходить потяг Бейнеу (Казахстан) – Кунград (Узбекистан, республіка Каракалпакстан). Але на вокзалі в Бейнеу вказаний інший час відправлення – 11 ранку  – за астанинським часом. О 22.10 за узбекським часом (в Узбекистані – один часовий пояс) потяг прибуває в Кунград.
Ним зручно перетнути пустелю, 400 км. Ціна - 2500 тенге (100 тенге - 5 грн). Траса також існує, йде паралельно до колії, нею їздять усі українські фури, а також решта, хто їде з північного-сходу до Узбекистану. Близько 80 км без покриття, як кажуть водії, але їхати нею можливо. Ми обрали потяг, і не шкодували.  
Бейнеу нагадує про непрочитану в школі жінку в пісках. Коли дме вітер (а місцеві кажуть, що майже завжди), це місто здається найзбідованішим з усіх дотепер бачених. Пісок був такий дрібний, що просочувався крізь антимоскітну сітку, і посеред ночі я прокинулася, вкрита шаром піску, від хрускотіння його на губах, у вухах. Тут посилилося відчуття, що ми погано спимо, погано їмо і погано доглядаємо за тілом: вологі серветки – не вода, і найбільше щастя – помити лице справжньою рідкою водою. До Бейнеу вона потрапляє з Волги. Майже 800 км. В містах є водопровід, а що роблять люди в селах – загадка. Чому тоді воду використовують на поливання хідників, асфальту, якщо це такий дефіцит?

Намет поставити у місті ніде, спати без намету - неможливо через пісок і вітер. Ми ночували на подвір'ї кафесі «Рустем», і самого Рустема не бачили, замість цього – дві жінки, одна з яких, показуючи нам ліпше місце для намету, казала: «Тут вам ліпше не спати, прийдуть чоловіки, муж, п’яні, буде неспокійно». В готелі коло вокзалу найдешевші кімнати – 2000 тенге (100 грн), але й ті були зайняті. Ми їли шурпу, борщ (по 350 тенге), пили великий чайник чаю з молоком (200 тенге). Це був той стан, коли суп їсться з величезний задоволенням через те, що є водою. 
Коли ми повернулися за три тижні, наприкінці серпня, до цього поселення, жінки Рустема посміхалися і казали, що ми "шустрые", а вітру більше не було. 

2.
Декларуємо цінності в потязі Бейнеу-Кунград, на казахсько-узбекському кордоні, посеред пустелі. Доброзичливий провідник допомагає: «Тут ничего, тут тоже ничего не пишите…Валюта есть? – Да. – Какая? – Доллары. Пятьдесят. – Тысяч? – Нет, просто пятьдесят. – Пятьдесят?!» – і зрештою ми вже сміємося одне з одного.

Узбекистан відомий ускладненнями на кордонах і під час перебування в країні. Перед поїздкою я читала скрізь: декларуйте все, що маєте, бо при виїзді можуть бути проблеми. Помаранчевих узбекських штампів у моєму паспорті п’ять, і поступово я почала ставитися до перетину кордону спокійніше, але не першого разу. Так що ми задекларували мобільні телефони нокіа 1 один, фотокамера 2 дві, книга 1 один, всі гроші, що були – гривні, рублі, долари. На митниці нас перевірили єдиних у вагоні. Прийшли, погортали книжку, зазирнули в аптечку, поцікавилися, чи муж і жена… Найбільше дивувала книжка – митник шукав між сторінками, питав, про що вона – бо головне, щоб то не була релігійна література. Зрештою, на весь вагон лише ми двоє мали книжку, і часом жінки, проходячи повз із чаєм чи паловом, зупинялися здивовано, по складах читали фа-до, знизували плечима і йшли.
Спершу потяг нагадував автобуси Львів-Перемишль – пляшки з жовтою газованою водою зі смаком ананасу і «мастер дюшес», солодощі (шоколадні цукерки!) конті та рошен («рошін,рошін», - з наголосом на О),  «сервелат мусульманський», сметана «домик на хуторе» виробництва Кабардино-Балкарії. Цигарок та алкоголю не видно. Спершу жінки так завзято розкладали все це під сидіння, що я думала, контрабанда. Виявилося – ні. Просто основне призначення цього потягу – бути базаром. Щойно в’їздимо до Узбекистану, починається,я к сказав Богдан, «wielki bazaar kolejowy». Безперервно: шяйваршяйхарашай, балик, кукла-машина-мяч, долар-рубль, самса-палов. Півторалітрова пляшка води – 2 тис. сум, морозиво – 2-3 тис., риба – 6 тис.(1000 сум - 3 грн).

Міняючи валюту, отримуєте мішок узбекських грошей. Це не метафора - справді дають чорний поліетиленовий пакет. Ціни в країні вимірюються тисячами, і найбільша купюра  –  тисяча сум. Більше – немає. Є 500, рідше – 200. Тому майже завжди решту вам не дають. Замість грошей – жуйка. Одного разу в Ташкенті я спробувала посваритися за 100 сум – просто з цікавості – вони образилися і дістали звідкись з шухляди металеві  100 сум, наче колекційні. Особливо дивує, що в державних установах типу паспортного столу вказані ціни на кшталт 2368 сум.

Спека в потязі –  межова. Він прибуває на кордон в обід, і стоїть коло трьох годин. Гаряча залізна труба, повна людей. Не знаю, чи всі, але переважна більшість вагонів – загальні. Жінки пітніють, втираються рушниками. Чоловіки стікають потом незворушно. Не знімають сорочок і футболок. Мені здавалося, що мешканці гарячих країв мають з дитинства бути адаптованими до спеки, і вона не дошкуляє їм так, як нам. Але на спеку так само скаржаться каракалпалкакські жінки, як і ми страждаємо від неї. Помічаю новий для себе спосіб обмахуватися рушником – крутити його довкола руки, замість використовувати за аналогією з віялом. Жінки переважно потужні і відкриті, дружні. Чоловіки – худенькі та мовчазні.

В цьому регіоні дуже погана вода ("Та в них там екологічна катастрофа", - кажуть про цю територію щасливіші мешканці Хорезму та Ферганської долини), і чай п'ється з молоком. Це смачно, але справа навіть не в цьому. Це страшенно необхідно - спрага, піт, зневоднення, і літровий чайник не здається завеликим.В потязі можна взяти у провідника керамічний чайник (залишки совєтських сервізів), і заварювати свій чай. Або попрохати в сусідів по вагону. Після цих чайників, котрі здавалися проявом такої щедрості (багато чаю за 3 грн! втім, часто це просто один пакетик), турецька манера пити чай у малесеньких скляночках дратувала нестерпно. Але зараз я погодилася з тим, що це правильно: мало свіжого гарячого турецького чаю або багато узбекського, часто гидотного, наче "за дінамо", чаю з одного пакетика. Це не має великого значення, коли чай значить завжди значно більше, аніж просто чай. 


Чекаючи на потяг на вокзалі в Бейнеу:










Також про Центральну Азію:

"Во всем мире война, но у нас никогда не будет", - гостювання в Самарканді


Опубліковано 5 коментарів:
Мітки: , , ,
Підписатися на: Дописи (Atom)