Сєверодонецьк: прогулянка соцмістом на далекому сході України

Попередній психологічний тест:  якщо Ви вважаєте, що Сєверодонецьк - найкраще місто в області, навіть Луганськ пасе задніх,  Вам ліпше не читати цей пост. Якщо для Вас світло-музичний фонтан є символом продовження ясної епохи до 91-го, і ви думаєте, ще трохи, ми посадимо троянди на Гвардійському проспекті, і тоді точно всі будуть щасливі - так само не читайте наступні рядки. Якщо Вас цікавить адекватний текст без кітчу та лицемірства, прошу до читання.

Цю статтю на сайті TEXTY.org.ua з назвою "Перемога гаражів. Естетика індустріальних міст" опублікували, це трохи змінило її загальний настрій. Тут розміщую її так, як було в моєму  оригіналі...А фотки де, ви запитаєте? а фотки загубилися, а ті, що є, були сто разів оплакані в коментарях до цього посту, але люблю їх ще більше тепер.

Вислів «старе місто» став або назвою пива, або туристичною декорацією. Паломництво до історичного центру європейського міста  ми сприймаємо  часом  так само, як фото на тлі пам’ятника, - моветон. Але що ми знаємо про історичні центри міст «далекого сходу» України? Думаю, для багатьох це - найбіліші плями. Тому пропоную віртуальніу прогулянку  історичним центром  міста Сєверодонецьк  Луганської області.

Три  випадкові факти

1.       Існує з 1934 року завдяки хімічному колись гіганту «Азот». Це споріднює місто з Рівним, Черкасами, Нєвінномисском на Кубані та Руставі в Грузії.

2.       Будівництво розпочалося  у 30-х роках, і тому є класичним взірцем ранньорадянської політики містобудування. Так з’явилися, скажімо, Магнітогорськ та Макіївка. Розмах різний, але спільна ідея: соцпоселення при заводі, для заводу, а тепер часто – після і всупереч  заводу. 

3.       Доки довкола нового міста не висадили сосновий ліс, бувало, за одну ніч вулиці засипало піском по вікна. «Жінка у пісках» написана Кобо Абе після відвідування Сєверодонецька в 50-х роках.

Затишне місто для щасливих людей

«Старе місто» Сєверодонецька будувалося в 30-50-ті роки ХХ ст. Поняття старовини тут молодшає. Ми прогуляємося проспектом Леніна – центральною віссю «старих районів», як кажуть місцеві. Вона не випадково поєднує центральну прохідну заводу «Азот» з площею Леніна. Це поширений прийом в соціалістичному будівництві. В тогочасній літературі завод називається «градообразующее предприятие», і якщо ми поглянемо на мапу, побачимо, що і сьогодні територія міста на 110 тис. мешканців приблизно дорівнює заводській площі. Промисловість – один з радянських фетишів. У 30-ті роки виникали навіть напівбожевільні ідеї будувати завод в центрі поселення – обриси заводських труб мали б  структурувати ландшафт, слугувати основним ідеологічним та естетичним орієнтиром.

Ідучи проспектом від заводу, ви неодмінно потрапляєте на площу Леніна, а який стоїть пам’ятник на ній, здогадатися не важко. В ансамблі площі – грандіозний Палац культури хіміків навпроти теперішньої міськради. Функції свої ці будівлі не надто змінили, а існують вони з 50-х. Звісно, йшлося про репрезентацію влади в соцпоселенні – звідси й імперські форми палацу культури.  Соціалізм переміг, і перед архітектурою з 30-х років постала масштабна задача його увічнення: «наші будівлі потребують художнього оформлення, відповідного до величі епохи, безпосередніми учасниками якої ми є»¹.

Як і в будь-якому соціалістичному поселенні, в Сєверодонецьку створили все необхідне для комфортного життя людей. Працювати ходили на завод, для суспільного життя існували палац культури та клуб-кінотеатр, для демонстрацій – площа Леніна, для розваг  – Парк культури та відпочинку з озером Парковим. Люди поступово переїздили з бараків у дво- і триповерхові будинки на вулицях Заводській, Першотравневій, Жовтневій, Партизанській, Танкістів, Енергетиків. Це було логічно та комфортно організоване поселення з житловими, рекреаційними, виробничими зонами та публічним простором. Фізичні об’єкти існують і зараз, але давайте поглянемо, що принесло в старе місто останнє двадцятиліття.

Тут був Ле Корбюзьє: як змінилося соцмісто

Епохальний архітектор Ле Корбюзьє спроектував робітниче селище Пессак коло Бордо у 20-х роках ХХ ст. Він втілив тут всі основні свої ідеї про ідеальну архітектуру: будинки на стовпах, сад замість першого поверхустрічкові горизонтальні вікна, пласкі дахи, вільне планування кімнат. Що зробили мешканці? Вони м’яко втрутилися в модерністський  проект: добудували двоскатні дахи, вкоротили вікна, додали віконниці².  Можливо, це одна з найбільших поразок модерністського будівництва. Я думала про цей випадок, проходячи повз балконні арки, закладені цеглою, та випадкові крамнички на кшталт «1000 дрібниць». Якщо мешканцям некомфортно в певних архітектурних формах – вони неминуче змінять їх.

Змінювали також внутрішній простір кварталів. Ідея кварталу у 30-ті роки передбачала забудову лише по периметру, лишаючи вільним центр для дитячих та фізкультурних майданчиків,  зеленої ділянки, дитсадка чи клубу, а також для складів та інших господарчих будівель. Власне, останні перемогли: тепер весь вільний простір зайнятий гаражами. Окрім автомобільних,  є маленькі гаражі для мотоциклів, є гаражі з вікнами – для курей. Тож саме гаражі тепер формують вигляд пост-соціалістичного подвір’я.

Остання зміна – зміна функції колишнього соціалістичного центру. Життя сучасного Сєверодонецька сконцентроване у так званих «нових районах» - забудова 60-х (відомі хрущовки) та пізніша (9-поверхові блоки з кольоровими балконами). Життя обертається навколо комерції  – торгівля допомогла вижити численним хімікам, лаборантам та вихователькам дитячих садків у 90-ті. Ринки, банки, крамниці, а останніми роками – ще й супермаркети ат ТРЦ притягують людей  у побутових справах та на дозвіллі. Усі «класичні» культурні форми виглядають непристойно пласкими та архаїчними: КВН в Палаці культури Хіміків, покази колективів художньої самодіяльності.

Тож у старих районах сьогодні здебільшого тихо. Лишилися дві основні форми використання території соцміста: багатші люди купують тут квартири (причини: вищі стелі та просторіші, аніж у стандартних хрущовках, кімнати), молодь приходить сюди, наче в парк. Що стосується самого парку – останнє десятиліття він мав стійку кримінальну репутацію і відповідні аксесуари: занедбані дитячі майданчики, іржаві каруселі, самотні громадські туалети. Типова ситуація багатьох постсоціалістичних міст, яка зараз дещо змінюється на краще.

Мені б хотілося бачити, як занедбані споруди на кшталт колишнього театру стають оживають. Як тут з’являються аматорські театральні студії чи стихійно організовується виставковий простір. Або спільними зусиллями ініціюється кіноклуб, де три сезони страшенно холодно і вогко, але глядачі рятуються принесеним чаєм в термосах. Або принаймні тут облаштовується організація захисту бездомних тварин. Зрештою, що абсурдніше – то обнадійливіше.   Щось має початися, не можна ж нескінченно насолоджуватися процесом розпаду. 

Соцміста - житлові масиви у великих містах чи новостворені поселення, котрі будувалися в СРСР протягом 1930-х років. Наприклад, масив ХТЗ (Харків), соцмісто на Дарниці (Київ), 6-те селище в Запоріжжі.

1. Цитую з книжки: Меерович М.Г. и др. Кладбище соцгородов. Градостроительная политика в СССР (1928 - 1932 гг.).
2. Так розповідає Чарльз Дженкс, автор книги “The Language of Post-Modern Architecture”, 1977.