одержимість мапою: жовтня 2012

Я на боковому, заглядаючи то у вікно, то в телефон, сусіди проявляють свої характери не одразу, поступово. В дальшому купе грають в карти, паралельно виховують дітей: «Женя! Мішай карти хорошо і раздавай. І не ворчи!». В ближньому купе – теж карти, тут уже мама з донькою. Мамі на вигляд 70, доньці – 50. В купе навпроти – така сама пара, але приблизно 30 та 8 років відповідно. «Получається двоє котів: Зевс і Тимошка», - каже мала полтавським суржиком. Я думаю, що початок багатообіцяючий. Далі демонструє ручку з пірям страуса. «А якщо Тимошка її з’їсть, я приклею пір’я свого попугая Глашки»…

Моя сусідка на нижній полиці спершу мене так само дратувала, як і будь-яка незнайома людина, з якою опиняєшся небажано близько – на відстані вагонного столика. «Жере куряче стегно», - я ділилася враженнями в смс. Проста жінка, вона заїла курку (домашню, я бачила густий жовтий жир) шинкою. На десерт – чай ліптон з пластмасового горнятка та розплавлена шоколадна цукерка. Ми побалакали про температуру повітря, води у самоварі, ефірну олію чайного дерева – допомагає від бронхіту.

Жінка працює в теплиці на заводі в Рубіжному. Як це часто буває, нас із нею зблизила антипатія до нашої нової супутниці. Ця зайшла у Лубнах на місце великої мами та її донечки. Фарбована у найбіліший білий, вся у чорному, не остання працівниця лубенської школи. Щойно повернулася з турпоїздки Туреччиною.

«Гори й коробочки, гори й коробочки», - змалювала вона Стамбул в телефонній розмові котрійсь зі своїх колежанок. Завдяки безлімітному пакету, я знаю тепер море корисної інформації. Наприклад те, що малюкам від ангіни добре прикладати до шиї білий сир (творожок), розігрітий над парою з чайника, що важливо знати кислотність оливкової олії, номер телефону дядька, котрий возить за сотку з Лубен до Борисполя, що народити дитину в США коштує $ 15 тис. («почему она уехала рожать в Канаду?»), але «ти ж представляєш, Ларіса, как ето класно, когда в паспорте написано: место рождения – Америка!.. і знаєш, Лариса, ми с тобой теж провернемо как-нібудь, дамо свої фотографіі в інтернет, штоб мой только нє знал, потому што мнє сказалі там: ви не убедили меня, что у вас там друзья и вам нужно туда на месяц»…

Паралельно до цього мовного потоку на станції Гоголево потяг зупинився на 16 хвилин, в тумані коло рейок паслися гуси, квітнули айстри, на чорну землю падало жовте листя.

Закохатися і лишитися назавжди

Чому? Гори, найвищі з бачених у житті, близько настільки, що ступиш крок убік – і немає тебе, летиш в ущелину, на дні гуркоче річка із найчистішою та найбруднішою водою. Річки, між іншим, стікають з гір, перетинають дорогу і спадають далі, униз, на саме дно. Гора Шхара (5068 м)– до неї рукою подати або прогулятися один день, засніжена, велична і страшна, як її назва, у ній жодної поетики, лірики, романтики. Шхара. Жорстко і неминуче. Так, певно, у 80-х село Ушгулі накрило лавиною. Саме Ушгулі – дві тисячі плюс двісті метрів над рівнем моря, суворі зелені схили довкола, із землі ростуть вежі. Вежі – незрозумілого походження та призначення. Чи то від кровної помсти ховатися, чи просто худобу тут тримати і самим рятуватися від зими. Худобу – не першому поверсі, на другому – сіно-солома, на третьому – вся родина. Вікон майже немає. Або воювати – обстрілювати ворогів із вузеньких бійниць-вікон. Грузини називають ці вежі «кошкі».

Довкола села - зелена невідомість

Вдалині - хребет зі Шхарою

Вид на Муркмелі з Чвібіані - це села, що складають громаду Ушгулі

В цьому селі абрикоси під ногами не гниють

Звичайна сільська вулиця

Звичайна сільська оселя

Церковний дзвін. Сама церква - метри два заввишки

Вхід до церкви, зарослий кропивою

Здається – світ і цивілізація настільки далеко, що просто зникають. Вівчарка кладе тобі на коліна голову, розміром з відро, і облизує ніс. Сир, домашній хліб, овочі, хачапурі чи кубдарі на свято (теж тісто, але з м’ясом замість сиру), чача. Думаєш – «Господи, дякую що даруєш мені цю можливість зануритися у майже традиційний світ». Сюди так складно потрапити, що посилюється відчуття обраності.

І дуже просто все перевертається з ніг на голову.

Тікати і не повертатися

Бізнесмен

«Я вас тут висаджу у центрі села, заїду у своїх справах, а потім заберу. Чекайте. Це єдина дорога з Іпарі далі до Ушгулі, ви не пропустите мене». Тільки він нас пропустив – проїхав у кількох метрах і не спинився. Це не було трагедією на той момент, але було здивуванням. Намагалися перебирати в пам’яті – чому він так вчинив, покинув у незнайомому селі о сьомій вечора. Згадалося його неприємне загалом обличчя бізнесмена, що швидко розбагатів (ми забували у Грузії про всі упередження, але такі речі згадуються, як правило, пост фактум). Мовчазну реакцію на наше зізнання, що подорожуємо автостопом, «без денег». З іншого боку – він щиро пишався своїм сином (той сидів за кермом) розповідав історію про те, як Ушгулі накрило лавиною і їх переселили до Руставі, на протилежний край Грузії, про свято початку сінокосу, яке саме наступного дня мало відбутися в селі (купують бика чи барана, готують коло церкви та з’їдають всім селом)…

«Хороший дом»

Зрештою, плакати ми не збиралися, адже сиділи на лавочці коло такого собі дідуся на ім’я Едуард Константинович. Він методично вистругував дерев’яну палицю і мав вигляд людини, в якої вже багато років єдина розвага – дивитися, як повз проїздять авто. Це, втім, буває не часто. Він добре говорить російською, тому, ідучи додому, запевняє: «Это хороший дом, не переживайте, все будет в порядке».

Все дійсно в порядку, і нас запрошують невдовзі всередину, подивитися телевізор. Тупо дивимося в екран, чекаючи на вечерю. Жінка невисока на зріст, в темному, як усі грузинські жінки, проте у штанах, що незвично, її чоловік – трошки говорить російською, трохи кульгає на одну ногу і загалом видається приємним. Розказує, що там, куди ми їдемо, дуже дорогі ціни на житло – 70 ларі за ніч (множимо на п’ять – справді захмарна ціна для села, хоч би й дуже високогріного). Вечеряємо, чоловіки п’ють чачу та пиво (вина у цих краях немає – клімат не дозволяє вирощувати виноград), розмова трохи напідпитку, стає небезпечною, але припиняється вчасно. Нас відводять на другий поверх – він складається з однієї всього величезної кімнати зі столом по центру да десятком залізних ліжок, як у бюджетному санаторії чи дитячому літньому таборі. Дають нову постіль, лишають до ранку. Зранку – казково – снідаємо свіжими хачапурі та кавою, прощаємося та сотню разів, мабуть, дякуємо… І тут – з нас просять гроші. по сорок ларі з кожного (знову множимо на п’ять і завмираємо у відчаї). Тут стає зрозумілим, для чого були вчорашні розмови про ціни в Ушгулі…

Ремарка:

До Сванеті ви потрапляєте вже неодмінно після кількох днів проведених у Грузії. Як мінімум – одного, якщо прилітаєте літаком до Кутаїсі, а звідти їдете просто до Сванеті. Але навіть в цьому випадку потрібно подолати більш як двісті кілометрів, перетнути частину Імереті, Самегрело із головним містом Зугдіді, проїхати зовсім близько від Абхазького кордону тощо. Це означає, що ви вже познайомилися та побалакали не з одним десятком грузинів, і вас не могли щиро не запросити в гості, на обід, переночувати. Ви та ваша пильність розслаблені гостинністю, щедрістю, відкритістю людей).

Хороший дом

На другому поверсі

Подвір'я хорошого дому

Високі гори, високі ціни

В Ушгулі, власне, все гаразд (див. 1 частину ): вежі, гори, корови. От лише свани… Спершу ми самовіддано прагнемо відвідати музей. Мусимо чекати хвилин сорок, поки не збереться ще кілька родин приїжджих, і тоді з’являється охорона, відкриває грати на дверях та впускає до музею. Це автентична вежа, як і має бути, триповерхова, напхана старими іконами та хрестами, а також бездарними дорогими сувенірами, а про справжній побут у цих вежах ніхто не хоче розповісти.

Щоправда, в Ушгулі неможливо купити їсти. Навіть хліба. В крамниці – пиво, шоколадки… Ми доїдаємо позавчорашній хачапурі і з заздрістю дивимося на ту ділянку коло церкви, де на вогні печеться м’ясо (свято початку сіножаті). До учти ніхто не кличе, тут туристи чітко розмежовані з людьми. Не просто чужі, а ніби іншої породи. В туристові місцеві не бачать людину, яка хоче поїсти або й до туалету, в якої обмежені фінансові можливості і яка не готова платити 200 (!!!) ларі (множимо на п’ять) за 20 км дороги, навіть такої, що йде через перевал.

«Двісті ларі – це звичайна ціна тут. Туристи платять, от поляки нещодавно були, їхали. Так, це ціла зарплата…Маршрутка буде лише у вівторок. Раніше? Ні, не буде. Чи інакше можна звідси виїхати? Так, можете попроситися до поліцейської машини, вони роблять об’їзд кілька разів на день, відвезуть вас назад до Местії».

Отже, рішення тікати було прийняте остаточно. Втекли ми не з поліцією, а з групою туристів-медиків з Тбілісі. Ті мали повний багажник їжі, біле та червоне у десятилітрових каністрах; у їхньому автобусі випадково виявилося два вільних місця.

Едуард Константинович стверджував, що це його вежа.

Вежі руйнуються, і ЮНЕСКО та місцеві мешканці не дійдуть згоди, що з ними робити

музей в Ушгулі

Я терпіти не можу узагальнень. Тому це - випадкова, окрема, персональна історія. Вона жодним чином не характеризує ані сванів, ані грузинів. Але від цього не стає менш важливою для мене.