Nowa Huta / Нова Гута - село, місто і люди.

Коротка попередня довідка: Нова Гута - найбільша і найсхідніша дільниця Кракова. Збудована у 50-х роках як соціалістичне місто для робітників металургійного заводу  ім. Леніна. Похмуре місце з одноманітною забудовою, небезпечне після заходу сонця. Комуністична екзотика для вибагливого туриста. Лише частина цього є правдою.

Нова Гута мала б виглядати так:

Але Леніна прибрали, лишивши на його місці троянди, і молоді мешканці тепер не знають точно, чи то був Ленін, чи Сталін. Це цікаво з перспективи України, нам здається очевидним, що то був саме Володимир Ілліч, іменем якого називали дітей. Хоча, необізнаність поляків я може мати свою логіку: роботу над проектом забудови розпочали у 1953 році, і по смерті Сталіна у 1953 цілком могла виникнути ідея пам’ятника.  Зараз Леніна можна побачити на поштівках та картинках-голограмах, де Ленін то зникає, то з’являється, залежно від кута погляду (хочеться додати двозначності, сказавши «точки зору»).

Нова Гута була спроектована як комфортне соціалістичне місто  для працівників металургійного заводу на схід від Кракова, щоб вітер не приносив у старе місто дими та пил. І як противагу романтичному  Кракову. Широкі вулиці та багато зелені – зі стратегічними цілями, звісно: швидка евакуація, пом’якшення ударної хвилі на випадок вибуху і т.д. Троянди не слугували жодним стратегічним цілям, але без них важко уявити справжнє соціалістичне місто. Можливо, вони все ж таки мали стратегічну мету – вигідно виглядали на листівках з краєвидами нових міст для щасливих людей: блакитне небо, нова робітнича забудова, троянди. Партія не переймалася особливо, використовуючи символ, геть чужий комуністичній ідеї. Якби трохи інший клімат – ми могли б мати клумби, засаджені лілеями.

Нову Гуту порівнюють із Сиховом та Магнітогорськом. Навколо неї формується атмосфера понурої комуністичної пам’ятки, монохромної на вигляд, небезпечної на дотик. Це допомагає привертати увагу туристів, які  приїздять сюди на «комуністичні тури». Поляки скаржаться на одноманіття забудови, сірість пейзажу та небезпечні темні вулиці ввечері. Я справді зауважила кілька ознак можливої небезпеки: трохи більше, ніж деінде коротко стрижених молодих чоловіків, недбалі, але войовничі графіті на стінах. Але я також зауважила дітей у тихих подвір’ях і одяг, що сушиться ніби й без нагляду. Зараз все менше людей в Україні вішають одяг на вулицю, особливо у нових районах. Для мене цей кольоровий одяг – не просто шмаття, що гарно виглядає на фото. Це знак, що люди почуваються безпечно. З іншого боку – це наслідок. Наслідок того, що в деяких найстаріших кількаповерхових будинках немає балконів. 

Люди тут не просто вішають білизну на вулицях. Вони поводяться як мешканці сонного центральноукраїнського містечка. П’ють пиво в суботу зранку на лавочках, проводять час за грою в карти, здають порожні пляшки в магазин. З вікон пахне яблучним пирогом , звісно ж, з корицею.

В Новій Гуті дуже багато села. З різних причин. По-перше, для того, аби збудувати нове, можливо, ідеальне, але точно соціалістичне місто, зрівняли з землею декілька сіл. Їхнім мешканцям дали смішні гроші, або вселили в нові блоки чи робітничі готелі. Робітничі готелі були просто бараками з браком місця та гігієни. Вони будувалися на вулицях, які не мали назв. Замість імен – Centrum А-2.

Сюди переселяли ромів, яким саме тоді заборонили мандрівний спосіб життя, а також українців в рамках операції  «Вісла», репатріантів з Німеччини, Франції, Бельгії. Також є дані про 150 греків. Але найбільше було селян, котрі приїхали працювати на заводі. Бабуся моєї знайомої приїхала сюди з Вільно і була страшно невдоволена таким життям, а її дідусь, натомість, із села в Сілезії, і для нього це було «новою надією на краще», як висловилася та дівчина.  Вони тримали у лазничках свиней,  а курей - у коридорах. Висаджували квіти та фруктові дерева на подвір’ях. Здається, затишок на подвір’ях Нової Гути завдячує саме сільській звичці до тісних контактів із сусідами, а не успіхові соціалістичних проектувальників.

Село з Гути досі не зникло. Навіть зараз не обов'язково їхати в автобусний тур довкола Кракова, аби побачити дерев'яну архітектуру 17 ст. Часом почуваєшся як в етнографічному музеї. 

  

Життя Нової Гути має багато сторін. Не всі чоловіки грають в карти, і не всі квіти тут - троянди. 

Краків постіндустріальний ІІ

Продовжуючи розповідь про заводи і фабрики.

Як і багато місць, Краків складається з пазлів – містечок, сіл та навіть ідеальних соціалістичних міст, які були цілком самостійними, поки не стали частиною більшого міста . Вони мають свій центр та периферію. Одне з них - Podgórze (не хочеться перекладати як Підгірці) -  було окремим містом трохи більш як сто років тому. Zabłocie (знов не має бажання називати це Заболоттям, хоча воно ним є фактично) - промислова окраїна міста. Коли Краків був фортецею, тому вся промисловість концентрувалося на протилежному березі королівського колись замку.

Тут існувало чимало фабрик, і невдовзі їхні назви мають стати туристичною принадою дільниці. Це задоволення – перелічити їх. Фабрика сіток, меблів, залізних конструкцій  та виробів орнаментальних кутих Йозефа Горецького, фабрика мила Чеслава Шмєховського, скринь - Владислава Янковського, «Wódki Krakowskie», назва якої говорить сама за себе, фабрика сірників «Znicz». Тут навіть виготовляли механізми до парасоль на фабриці «Superior», а також існувало підприємство “Wawel”, у яке я щиро вірила як у кондитерську фабрику (така існує зараз), але була розчарована. Виявилося, йдеться не про солодощі, а про скло.

Пік популярності переживає зараз фабрика Шиндлера, або ж Малопольська фабрика емальованих та бляшаних виробів (зрештою, я не заглядаю у словник зараз, у це сумне провалля, переклад може бути неточним, а точно це буде так: Małopolska Fabryka Naczyń Emaliowanych i Wyrobów Blaszanych «Rekord»). Фабрика виникла у 30-х, а восени  1939 році новим власником став німець Оскар Шиндлер, саме той, хто врятував життя сотням євреїв.  Фабрика стала називатися “Emalia” і потім Спілберг зробив фільм, який я не дивилася досі. Тепер тут є музей місця, власне, фабрики, а також музей сучасного мистецтва MOCAK (Museum of Contemporary Art in Kraków, слідуючи за логікою, мав би бути MOCAIK). Зараз непросто зрозуміти, які з приміщень були фабрикою “Emalia”, а які збудували у 21 ст. за проектом італійця Клаудіо Нарді. Тепер це єдиний комплекс, перша у Польщі такого типу споруда, призначена саме для демонстрації сучасного мистецтва. Зараз тут основна експозиція присвячена спорту. Квиток коштує 5 PLN, і це в три рази дешевше за вхід у музей фабрики Шиндлера.

Навпроти фабрики Шиндлера - кольорове еко-веган кафе для контрасту

Поруч - будинок фабрики телекомунікаційних пристроів Telpod. Один з монументальних зразків архітектури епохи PRL,  вона займала також частину фабрики Шиндлера.

Перша фабрика косметичних виробів Miraculum не має жодної трагічної історії воєнних часів, але у 21 ст. з фабрикою сталися інші цікаві речі. Зараз це сонне місце із жовтими слонами на стінах, згорнутими парасольками та замками на дверях. Кілька років тому тут виникла справжня FABRYKA, тобто на територію прийшли художники, музиканти та інші екзотичні птахи і звірі. Але зараз життя завмерло і було б цікаво дошукатися причин, але, підозрюю, вони досить банальні і пов’язані з грошима. Зрештою, тут час від часу відбуваються одиничні культурні події і лофти тут ще не зробили.

Лофти натомість зробили із старого млина “Ziarno”. Млин збудували у 1919 році, спершу одноповерховим, пізніше добудували ще зо три поверхи. Діяв до 2002 року, а надалі тут здійснили чи не перший у Кракові проект ревіталізації. Власне, ці лофти так і стоять на самоті посеред напівруїн, як-от споруда навпроти. Житло це надійно охороняється від прибульців зараз, а тому єдина можливість побачити, як саме трансформували нутрощі млина, - подивитися на фотографії Павела Судера тут. Він називає себе постіндустріальним фотографом і його знімки мені подобаються.

Це фото, звісно, моє

Трошки про мистецькі інтервенції. Podgórze  має трохи мюралів.  Цю стіну хотіли перетворити на книжкову полицю площею 150 кв. м десяток художників у рамках проекту Strafe Wolnego Czytania. 

Умовна межа між районами Zabłocie та Podgórze проходить по залізничній колії. Під колією – тунель, крізь який проходять туристи від площі Героїв гетто до музею Шиндлера. Перед тунелем – ще один, додатковий. Це робота художника, має назву AUSCHWICWIELICZKA, де Аушвіц (або ж Освєнцім) – концентраційний табір неподалік Кракова, а Вєлічка – копальні солі та соляні печери так само недалеко. Проїзд автобусом до Вєлічки коштує 3 PLN, екскурсія – близько 80 PLN. Сюди неодмінно приїздять ті, хто прагне скористатися всіма туристичними пропозиціями цього міста. Це традиційний битий шлях туриста  у Кракові - «Старе місто-Аушвіц-Вєлічка». Інші об’єкти, будь ласка, проходимо із заплющеними очима. 

Площа Героїв Гетто – колишня автобусна станція і стоянка. Здається, звідси вивозили євреїв у фільмі «Піаніст» Поланьскі у концентраційний табір Płaszów , менш відомий за Аушвіц? Якщо навіть не звідси і не туди, то, здається, цукерку ділили на чотирьох вони на площі, яка зараз називається Героїв гетто. Тому що саме тут, на Podgórzu,  під час війни було гетто. Монумент жертвам чи героям  неможливо сфотографувати. Можливо, саме такою була ідея авторів  (Piotr Lewicki, Kazimierz Łatak) – стільці утворюють геометричну сітку, і відстань між ними здається нескінченною. 

Щоб усе не було так сумно - маленький магазинчик неподалік Fabryky, він так і називається, Sklepik. Це настільки зворушливо, і не можна не думати, що тільки щасливі люди могли таке влаштувати.

Краків І. Закоханим у постіндустріальні простори присвячується,

а також усім, хто шукає інше, альтернативне, нетрадиційне, приховане і ще яке завгодно оригінальне та опозиційне до історичного центру обличчя міста.

Звісно, пошук отакої родзиночки із присмаком небезпеки - це також тренд. Зараз це модний напрям, що розвивається швидше за традиційний туризм пам’яток центру міста. Отже, безглуздо втішати себе думкою, що можна звільнитися від туристичної павутини.

Гадаю, що більшість людей так чи інакше переживали закоханість у центральноєвропейські міста. Неможливо опиратися , адже вони справді гарні. І немало хороших і чесних людей часом казали: «Прага/Краків/Львів/Оломоуц/що-завгодно-ще такі чудові! От тільки там забагато туристів», будучи при цьому самі туристами.

Від цієї дилеми не втекти, але нормальній людині з часом мають набриднути піднесена готика, кольоровий ренесанс чи пишне бароко довкола ринку, запах кави, ковбаси (традиційної рецептури), пива власного виготовлення, романтична бруківка, і інші насолоди для всіх органів чуттів.

Я захоплююся людьми, готовими провести день у заквітчаній орендованій кареті, споглядаючи місто з-поза конячих хвостів. І страшно тішуся невинністю пасажирів історичних трамваїв та цих неймовірно дегенеративних екіпажів «city tours» (англійською, німецькою, французькою мовами, місцевою деколи, і російською часто). Вони не винні, зрештою, хтось має це робити, suum сuique, і нехай шляхи наші не перетинаються.

Зона комфорту (забезпечена туріндустрією) завершується там, де назви вулиць вже не носять імена святих чи ремісничих цехів.  Далі – незручна територія, де трапляються справжні люди і справжні події. Важливо звільнитися від параної, не тікати від слідів туризму, адже це неможливо. У Кракові почали організовувати тури навіть на «далекий схід», у соціалістичне ідеальне місто Нова Гута, що вже казати про ближчі до центру території. Але про Гуту буде окрема розповідь. J

Ця історія про постіндустріальний Краків, бо такою була моя прогулянка із фотоапаратом. І вона переконливо доводить, що такого Кракова, як ми його уявляємо, не існує. У центрі міста – самі лише закинуті фабрики, осиротілі будинки, яким бракує половини стін, ландшафти усіх відтінків червоної цегли.

Броварня Okocim на розі вулиць Lubicz - Strzelecka, 3 хв. від залізничного вокзалу. 

1840 року швабський пивовар Гьотц оселився на королівській землі Кракова і не міг не збудувати броварню. У 1985 році броварня вже багато років не була приватною, а комплекс її споруд був внесений до реєстру пам’яток PRL. Між цими роками пиво Okocim конкурувало тільки з пивом Żywiec. У 2001 році черговий власник броварні, відома фірма Карлсберг, вирішила припинити виробництво пива.  Територію огородили парканом, і крани щодня невтомно працюють з метою нібито «повернути цілий квартал до публічногопростору міста». Будинки історичної цінності, як-от палац Гьотців, відреставрують, створивши житлово-офісний-розважальний центр…

Фабрика Erdal, 20 хв. від залізничного вокзалу. Спеціалізувалася на виробництві паст та кремів для взуття. Частково функціонує і сьогодні, але в не в старих приміщеннях, а за межами міста. Ще в 2007 році існував проект перебудови фабрики та створення тут медичного центру і дорогих квартир. Мешканці сусідніх будинків протестували, пропонуючи натомість музей сучасного мистецтва, аби зберегти  забудову 19 ст.   Пройшло п’ять років, музей зробили на місці фабрики Оскара Шиндлера, відомої завдяки Голівуду та Спілбергові, а за Ердаль  лишилися склади уживаних меблів, кладовища автомобільних крісел, смітники, пейнтбол та нічліг для торгових вагончиків. Можливо, тут ночують і безпритульні. І здається, тут тестують нетрадиційні джерела енергіїJ

Цехи будівництва машин та апаратури, 5 хвилин від фабрики Ердаль на схід.  Існували з 1804 року. Як на мене, чудове поєднання синьо-сірого з коричневим. З ними зараз відбувається приблизно те ж саме, що і з броварнею. Вибрати інший ракурс для фото практично неможливо.

На цьому червона цегла у Кракові не завершується. Але про іншу дільницю, на протилежному від королівського замку березі Вісли, я мушу написати окремо. Там є та сама фабрика Оскара Шиндлера, млини-лофти, пам'ять гетто, літературні мюралі та багато чого ще. А в мене є фото.