Привид курорту
«Село Багдади Кутаисской губернии» в регіоні Імереті встигло стати містом та
кілька десятків років (з 1940 по 1990 рр.) називатися Маяковським. Можливо, це
був пік його слави, а зараз це невиразне поселення серед симпатичних невисоких
гір. Гори вкриті лісом, і десь у глибині ховається фантастичний – можливо –
курорт Саірме, про який не втомлюються повторювати всі мешканці Багдаді, наче
це їхня персональна гордість. Я була майже до сліз розчулена, коли кілька днів
тому побачила мінеральну воду Саірме у привокзальному супермаркеті в Джанкої. Майже
наполовину дешевша за Боржомі, але все одно страшно дорога для мене адже я
збиралася всього-на-всього помити виноград...
Два кілометри
 |
| Площа у Багдаді |
 |
| Що лишається від ринку наприкінці дня |
Окрім розмов про Саірме, у Багдаті є центральна площа і водночас кільце
транспорту. Звідти відходить пряма дорога до музею. Якщо запитати про відстань – майже стовідсотково отримаєте традиційну
грузинську відповідь «2 кілометри». Це найправдивіша міра довжини в Грузії. А
також стандартна відстань, яку треба пройти людям з рюкзаками до місця, де
можна розбити намет. Два кілометри від парку Мінеральних вод до плато у
Боржомі, два кілометри до перших полів, де можна поставити намет у Местії…
Отже, до музею Маяковського у Багдаті потрібно йти два кілометри дорогою, потім
через міст – і ліворуч.
Музей та Бека
Розслаблені
добротою оточуючих, що супроводжувала нас цілий день, сподівалися розбити намет
на території музею або й піти ночувати додому до його директора. Нам сказали:
«Його звати Бека. Покличте, він живе поряд». Ми собі уявляли, як приходимо до
музею, стукаємо у ворота, де мешкає Бека, дивимося музей і, щасливі, ставимо намет на
подвір’ї.
Виявилося не зовсім так. Музей – за зразком
музею Піросмані.
Розташований на околиці сірий бетонний. На території – старий реставрований дім, де жили
Маяковські плюс будівля новіша, та що сіра, а що у ній – це уявити
можна. Все що наклеїли на стіни при відкритті музею року божого давнього, совєтського, так і висить досі, пилом припадає
Півміста приходить до музею по воду. Увечері все виглядає, наче
старші класи приїхали на екскурсію з батьками. Тут б’є джерело з крижаною водою.
Поруч – два кам’яних акваріуми, у них – форелі, близько двадцяти, почуваються
безпечно. Священні тварини.
Розпитуємо про Беку. Безрезультатно. Ми тут явно чужі, ніхто
не хоче зрозуміти нас жодною мовою. Врешті знаходиться хлопець, який розуміє російську, і жінка, яка
знає номер Беки. Пояснюємо, що дуже любимо поезію, що паломники, приїхали з
України, хочемо бачити і пройматися. Беку не проймає. До музею сьогодні він вже
не прийде. Чи можна поставити намет? Ні, це ж державна власність. В мене
віднімає мову. Вже тиждень у Грузії, ми ночували під церквою Мцхеті, на
дитячому майданчику в Сігнагі, в парку Васілія у Казбегі, біля «євроозера» в Кварелі, на пляжі у Батумі-Кобулеті, а тут нам кажуть
про державну власність?! Коли мова повертається, я ображено кажу пафосну фразу,
мовляв, у Грузії нам ще ніколи не казали
«ні», і ми гордо покидаємо музей. З тим, щоб обернутися на жіночий крик нам
услід . Вона не говорить російською, що й казати про англійську, у неї вдома
гості і малі діти, але ми можемо піти до неї ночувати.
Так опиняємося серед великої родини, в якій більше жінок,
аніж чоловіків, і це вперше мені доводиться багато говорити, і мене слухають.
Легковажні розмови тривають до ночі, я
доходжу висновку, що в цій Кутаїській губернії дуже гарні жінки, чого не скажеш
про попередні регіони Грузії.
На ранок ми телефонуємо до Беки. Він не схильний відчинити
музей о десятій, приходить лише близько 11. Я вже сердита, і коли він
після кількох завчених фраз замовкає і починає клацати мобільником, я ставлю
йому «провокативні» питання. Директор лишається непробивним для моїх словесних
колючок, він собі далі зайнятий телефоном, ми пригадуємо, що Маяковський писав
про двоповерховий дім, де на першому був
«винный заводик», я кажу це нашому мовчазному
працівнику музейної сфери. «Это не тот дом», - ммм…
Далі переходимо
зі старого дому в палаццо червоної пропаганди та гучних лозунгів. Бека
мовчить та грається в «змійку» чи видаляє старі смс, червона пропаганда кричить
зі стін, ми втомлюємося та виходимо з музею мовчки і сумно. Зазвичай дякуємо
втричі більше, ніж потребує ввічливість, але не цього разу.
Зайве в цій історії про музей
Словом,
паломництво до Маяковського-Багдаті було лише приводом проїхати цю довгу
регіональну дорогу, стояти на перехрестях у селах, назви яких ми не запам’ятаємо,
відпочивати у холодку разом із козами, змінити кількох водіїв, які запрошували
до себе, і кілька маршруток, де з нас не брали грошей, зустріти другу і останню
в Грузії жінку за кермом, врешті потрапити на щедрий обід до гостинної родини і
потрапити у цілком містичне місце, десь між містечком Вані та Багдаті.
Колишній
санаторій, де мешкали біженці ще кілька років тому зараз виглядає так, як
багато санаторіїв, скажімо, навіть у Ворзелі. Не дивує занедбаність цього місця
із смердючою сірчаною лікувальною водою. Дивує інше – він досі діючий. Близько
десяти жінок віком за п’ятдесят ми зустріли в одному з корпусів. Цікаво, чи в
них є путівки?
