Таджикське море

Одна з країн-заручників переляку «зачем туда? там же опаснооо!», Таджикістан виявився найприємнішим для пересування. Небезпека узагальнень – того «справжнього» Таджикістану у високих горах, де, як висловився один молодий таджик, люди багаті, але в них нічого немає, побачити не довелося.  Вузький перешийок, на якому розтягнулося водосховище Кайраккум (або Таджикське море) багатий на фрукти та дивних персонажів, які готові ними поділитися. Сироїди, екстрасенси, дипломовані народні цілителі та інші мешканці долини Сир-Дар’ї із радістю пригощають сільськими персиками та солодким виноградом і турботливо купують квиток на маршрутку до кордону – переконані, як і всі порядні мешканці будь-якої країни, що в них дуже небезпечно вештатися узбіччям з наплічником і широко розплющеними очима.  

Якщо дивитися на мапу, найлогічнішим здається перетнути узбецько-таджикський кордон за 40 км на схід від Самарканду, і в’їхати в місто Панджакент. Проте, кордон закритий з причин неконкретних-перманентних прикордонних конфліктів, які в народній свідомості існують як «там же стріляють!». Тому можна спробувати такі шляхи: на південь, через Денау або на північний-схід, через Бекобод (UZ) та Бустон (TJ). Ми поїхали останнім. Хоча Бекобод розташований на кордоні, і там проходить траса, чомусь потрібно їхати сільською дорогою на північ кілька десятків км, і десь коло сіл Савран і Чанок переходити в Таджикістан.

Чи не всі водії і перехожі від Волгограду до Самарканда застерігають їхати в Таджикістан, наводять переконливі приклади перестрілок на кордоні, нам пощастило: таджикська митниця і прикордонники виявилися привітними і розслабленими, кордон – цілком домашнім. Компанія місцевих чоловіків та жінок, усім за 60, з продуктами і якимось домашнім крамом повільно передавала документи і без метушні проходили перед нами в чергу, тобто без черги. За кордоном існує пристойний обмін валют із доволі непоганим курсом, і море таксистів. Маршруток немає. Тому можна зрадити мантру «автостоп- попутками-денег нет» і проїхати за 5 сомонів до Бустона. Звідти - маршруткою до Худжанда, великого міста, де «цивілізація, інтернет на кожному кроці, машини кращі, і різні, які хочеш…». Розпитувати про Худжанд в Таджикістані ліпше, називаючи його Лєнінабад.

Водосховище Кайраккум варте того, аби заради нього перетнути дві пари кордонів: з одного берега мирне селище, повз яке проходить траса у Ферганську долину Узбекистану, з другого, далекого – високі гори.

Частина узбережжя «приватизована» місцевими золотозубими підприємцями. З одним із них я мирно жартувала приблизно так:

- Сколько платить? (розраховуючи, що на чужій території доведеться грати за чужими правилами, заплативши за місце під намет: в Таджикистані, так само як і в Узбекистані, захаращені сміттям береги річок окуповані власниками тапчанів, які орендують родини, котрі приїздять на вихідний зі своїми хлібом, бараниною, кавунами).

- Платить золотом.

- Но у нас нет золотых зубов…

Платити не довелося, цього разу спрацювала міфічна гостинність, а можливо під час посту таджики більш прихильні для чужоземців. Ураза або, що більш звично для нашого вуха, Рамазан, вимагає не їсти протягом дня (що може бути доволі нескладно) та не пити ні краплини води (що знано важче в такому кліматі) робила таджиків та частину узбеків тихими та слухняними.  

Коло води, на тапчанах, відпочивала родина: дві жінки, незліченні діти з неперевершеною логікою (А где ваш дом? - Дом далеко. - А где вы живете? - Сегодня тут. - А это для чего? – про наметовий тент, що його ми розкладали. - От дождя. - Но дождя же сегодня не будет…) та єдиний дорослий  чоловік, що готував баранину з картоплею. Сам – не їв. Ураза, - поважно пояснювали нам. Жінки мали місячні і їм було можна вживати їжу. Традиційний одяг: довга, до колін туніка з легкої барвистої матерії, під неї – штани. Короткі рукави, широкі вирізи. Усміхнені, відкриті та дружні, за п’ять хвилин жіночки вже скаржилися на те, що всі чоловіки однакові, і варто лиш вдягнути вузькі джинси, і що жінки також всі однакові, і тому варто лиш вдягнути одні й ті самі капці вдома і на вулицю… Словом, підтримувати розмову виявилося не важко. 

Корисне:

Кордони

UZ – TJ: міста Бекабод (UZ) та Бустон (TJ);

TJ – UZ: м. Конібодом (TJ) та Бешарик (UZ);

Ціни відчутно дорожчі, аніж в Узбекистані, але пригощання фруктами можуть компенсувати.

Морозиво – 2 сомоні

Сир – 35 сомоні за 1 кг

Диня – 10 сомоні

5 сомоні від кордону до містечка Бустон. 

Більше про Центральну Азію:

Мапа всієї мандрівки 

https://mapsengine.google.com/map/edit?mid=zgTfu90-_4fM.k4GeWKlAFjv8

Киргизстан: горіла сомса, палала

"Во всем мире война, но у нас никогда не будет", - гостювання в Самарканді

Мінарети, будинки та інші предмети Хіви

Хіва, туристична резервація

Люди на вулицях Хіви

Потяг Бейнеу (KZ) - Кунград (UZ)

Центральна Азія. Від Астрахані до Ганюшкіно: пешком приехали?

"Во всем мире война, но у нас никогда не будет", - гостювання в Самарканді

Держава Узбкекістан зробила все, аби перебування іноземців у країні стало нестерпним. Особливо це стосується вільних мандрівників.  Реєстрація, тимчасова прописка, особливі готелі для іноземців (дорожчі у три рази), акредитовані загадковою інституцією Узбектуризм. З іншого боку, найвпливовіша релігія Узбекистану – іслам. А тому мандрівник може розраховувати на гостинність, гарантовану традицією.  Це не завжди спрацьовує – здається, узбеки про свою гостинність більше чули з телебачення і радянської школи, аніж з власного життя.

В Самарканд варто потрапити після Каракалпакстану та пустелі, міста Газлі (Газове, де немає нічого), або після Кунграда-Нукуса, щоб побачити розкішну архітектуру мавзолеїв та палаців епохи Тимура, відчути свободу пити холодну смачну воду звідусіль (чого не зробиш у пустелі), купатися у фонтанах - не тому, що це бачене в романтичному фільмі, і хочеться повторити, а просто порятунок від спеки принаймні на кілька хвилин -  і спати на зелених товстих м'яких газонах, забувши про те, що перебуваєш в Узбекистані.

 «Давай жити богемним життям в цьому місці, де є фонтани!», - кричала я в Самарканді, щойно ми вийшли з авто на великому перехресті в центрі міста. Наш водій, таджикський хлопець, студент одного з московських універів, який сказав геніальну фразу "В Таджикистане люди очень богато живут, но у них ничено нет", поїхав на північний-схід, до кордону.

 Спершу я дивувалася, що чоловіки в Самарканді п'ють воду зі шлангів на газонах. Потім дивувалася, що діти п’ють воду зі шлангів. Зрештою виявилося, що в Самарканді всі п’ють воду з усюди, і ми стали робити те саме.

Як і скрізь в Узбекистані, в Самарканді є, навіть у доволі туристичному центрі, дешеві чайхани з чаєм у радянських сервізах, чудовий хліб (відмінний від карапалпакського та хорезмського - товщий, коричневого кольору - вимащений яйцем перед випіканням), жінки у традиційному вбранні - штани під сукню - і чоловіки в яскравих облягаючих майках.

Відвідавши кілька сумних готелів по 20 доларів за ніч, облаштованих згідно з узбекською модою – з уявним шиком: золоті китайські годинники, бордові штори – ми почали шукати місце під намет. Газонів у місті достатньо, але не дуже хотілося мати справу з поліцією. Тим паче приваблював шматок землі поміж будинками, затишне подвір'я, заросле травою. На території – могила котрогось із дервішів під шовковицею, стара медресе та маленька халупа з одним вікном та одними дверима. Так ми зустріли Рустіка.

Рустік, -

відрекомендувався старий узбек, за виглядом і запахом – багато п’є, дому не має. Ми пояснили ситуацію: туристи, Україна, намет, спати, ніч. Що ж, після фрази «мой дом – твой дом»  ми стали заручниками специфічної  гостинності Рустіка.

–  Это Украина, хороший город, я там служил, – почалася розмова. Поки ми різали кавун та пропонували йому хліб і помідори, Рустік ходив навколо, страшенно задоволений, посміювався, повторюючи моє ім’я. Звучало лякаюче і збочено.

– Светка! Очень хорошо сидишь, по узбекски. Украина – там очень много друзей. Олег Блохин, он чемпион мира, друг мой… Вот, он уже пришел! (Блохін?!) Кошка, такой большой, охранник он. ( Може, в нього тигр?) Мурчик! Испугался тебя, Света, боится тебя. Но придет, придет! Мур! Мурчик! ... Кушайте на здоровье, это наш союз, Украина. (Як би ми не бідкалися, пожинаємо плоди Союзу – стиха зауважує Богдан)… Светка! Давай кушай, Украина, Тарас Бульба! Она очень хорошая, по-узбекски сидит. Киев, ух-ты! Там в Киеве хорошо, да? Отец есть?

–  Да, мать есть, но не в Киеве, в Луганске.

 – Умерли они?

– Нет, в  Луганске, это город на востоке Украины.

–  Я не люблю Москву, они обманывают. Вот у нас, Каримов, ты смотри, во всем мире – война. А у нас никогда не будет. (О-о, о, о, салям алейкюм – концерт по ТБ). Да, во всем мире – война идет, а у нас президент Каримов, хорошо. Молодец, как по-узбекски сидит…

Спокойно отдыхайте, не думайте, ничего не думайте, Света! Тарас Бульба! У нас народ – очень гостеприимный, я хвалиться не буду, мы такие народы. Когда война начиналась, Гитлер, мы принимали, Украина,  мы принимали, фильм такой есть, «Ташкент – город хлебный»,  там маленький мальчик был… Я не понял, как твое имя?

– Богдан…

–  ?..

– БАГдан! – це Богдан вже зітхаючи, бо ніхто тут ще не зміг зрозуміти імені, вимовленого з українською «г» та «о».

 – Такого имя нету на Украине?

– Есть. Богдан Хмельницкий…

–  Раньше вот Союз был, хорошее время. Вот вам сейчас хорошо?

– Нормально.

– Кто президент?

– Янукович.

– Якубович, а-а.

Далі ще чи не година беззмістовної розмови, впродовж якої намагаємося безліч разів натякнути, що стомлені і хочемо спати, а водночас – бути тактовними й делікатними, все ж таки людина запропонувала нам свій дім та ліжко, на якому нам спати дуже не хочеться. Вся халупа смердить старістю, і я ледве витримую це, і годі уявити, як пахне ліжко…

–  Нет, вдвоем спите, постель, это Бог, это Бог мне наказывает! Сколько будете жить, живите! Потом возьми телефон мой. Я – там, в медресе буду спать, со мной Бог говорит. Вы спите сегодня, завтра, как богатырь будете вдвоем! Это очень хорошее место, богатым будешь! Это Амур Тимур! Моя дочка работает в Корее, уже три года там работает, доллар есть у меня. Сейчас покажу.

– Не-ет, не надо!

Зате долари довелося показати нам. Ми прощаємося з Рустіком зранку, майже кланяючись. Він сидить на бордюрі коло свого сарайчика, з якого ми щойно вийшли, так і не лягаючи на ліжко. Хитро посміхається, однією рукою гладить кота, а другою – показує всім на пострадянському просторі відомий жест, що означає: «Плати». Я дістаю п’ять доларів, аби потішити його, знаючи про Рустікову прихильність до валюти, а при цьому в голові в мене на шаленій швидкості пролітають всі фрази про узбекську гостинність та бога, почуті за вчорашній вечір. 

Більше про Центральну Азію:

Киргизстан: горіла сомса, палала

Таджикське море

Мінарети, будинки та інші предмети Хіви

Хіва, туристична резервація

Люди на вулицях Хіви

Потяг Бейнеу (KZ) - Кунград (UZ)

Центральна Азія. Від Астрахані до Ганюшкіно: пешком приехали?

Мапа всієї мандрівки
https://mapsengine.google.com/map/edit?mid=zgTfu90-_4fM.k4GeWKlAFjv8