Держава
Узбкекістан зробила все, аби перебування іноземців у країні стало нестерпним. Особливо це стосується вільних мандрівників. Реєстрація, тимчасова прописка, особливі
готелі для іноземців (дорожчі у три рази), акредитовані загадковою інституцією
Узбектуризм. З іншого боку, найвпливовіша релігія Узбекистану – іслам. А тому
мандрівник може розраховувати на гостинність, гарантовану традицією. Це не завжди спрацьовує – здається, узбеки про свою гостинність більше чули з телебачення і радянської школи, аніж з власного життя.
В Самарканд варто
потрапити після Каракалпакстану та пустелі, міста Газлі (Газове, де немає нічого), або після Кунграда-Нукуса, щоб побачити
розкішну архітектуру мавзолеїв та палаців епохи Тимура, відчути свободу пити
холодну смачну воду звідусіль (чого не зробиш у пустелі), купатися у фонтанах - не тому, що це бачене в романтичному фільмі, і хочеться повторити, а просто порятунок від спеки принаймні на кілька хвилин - і спати
на зелених товстих м'яких газонах, забувши про те, що перебуваєш в Узбекистані.
«Давай жити богемним життям в цьому місці, де
є фонтани!», - кричала я в Самарканді, щойно ми вийшли з авто на
великому перехресті в центрі міста. Наш водій, таджикський хлопець, студент одного з московських універів, який сказав геніальну фразу "В Таджикистане люди очень богато живут, но у них ничено нет", поїхав на північний-схід, до кордону.
Спершу я дивувалася, що чоловіки в Самарканді п'ють воду зі шлангів на газонах. Потім дивувалася, що діти п’ють воду зі шлангів. Зрештою виявилося, що в Самарканді всі п’ють воду з усюди, і ми стали робити те саме.
Спершу я дивувалася, що чоловіки в Самарканді п'ють воду зі шлангів на газонах. Потім дивувалася, що діти п’ють воду зі шлангів. Зрештою виявилося, що в Самарканді всі п’ють воду з усюди, і ми стали робити те саме.
Як і скрізь в Узбекистані, в Самарканді є, навіть у доволі туристичному центрі, дешеві чайхани з чаєм у радянських сервізах, чудовий хліб (відмінний від карапалпакського та хорезмського - товщий, коричневого кольору - вимащений яйцем перед випіканням), жінки у традиційному вбранні - штани під сукню - і чоловіки в яскравих облягаючих майках.
Відвідавши кілька
сумних готелів по 20 доларів за ніч, облаштованих згідно з узбекською модою – з
уявним шиком: золоті китайські годинники, бордові штори – ми почали шукати
місце під намет. Газонів у місті достатньо, але не дуже хотілося мати справу з
поліцією. Тим паче приваблював шматок землі поміж будинками, затишне подвір'я,
заросле травою. На території – могила котрогось із дервішів
під шовковицею, стара медресе та маленька халупа з одним вікном та одними
дверима. Так ми зустріли Рустіка.
Рустік, -
відрекомендувався старий узбек, за виглядом і запахом – багато
п’є, дому не має. Ми пояснили ситуацію: туристи, Україна, намет, спати, ніч. Що
ж, після фрази «мой дом – твой дом» ми
стали заручниками специфічної гостинності Рустіка.
– Это Украина, хороший город, я
там служил, – почалася
розмова. Поки ми різали кавун та пропонували йому хліб і помідори, Рустік ходив
навколо, страшенно задоволений, посміювався, повторюючи моє ім’я. Звучало лякаюче
і збочено.
– Светка! Очень
хорошо сидишь, по узбекски. Украина – там очень много друзей. Олег Блохин, он чемпион мира,
друг мой… Вот, он уже пришел! (Блохін?!) Кошка, такой большой, охранник он. ( Може, в нього тигр?) Мурчик! Испугался
тебя, Света, боится тебя. Но придет, придет! Мур! Мурчик! ... Кушайте на здоровье,
это наш союз, Украина. (Як би ми не
бідкалися, пожинаємо плоди Союзу – стиха зауважує Богдан)… Светка! Давай
кушай, Украина, Тарас Бульба! Она очень хорошая, по-узбекски сидит. Киев, ух-ты!
Там в Киеве хорошо, да? Отец есть?
– Да, мать есть, но не в Киеве, в Луганске.
– Умерли они?
– Нет, в Луганске, это город на востоке Украины.
– Я не люблю Москву, они
обманывают. Вот у нас, Каримов, ты смотри, во всем мире – война. А у нас
никогда не будет. (О-о, о, о, салям
алейкюм – концерт по ТБ). Да, во всем мире – война идет, а у нас президент
Каримов, хорошо. Молодец, как по-узбекски сидит…
Спокойно
отдыхайте, не думайте, ничего не думайте, Света! Тарас Бульба! У нас народ –
очень гостеприимный, я хвалиться не буду, мы такие народы. Когда война
начиналась, Гитлер, мы принимали, Украина, мы принимали, фильм такой есть, «Ташкент –
город хлебный», там маленький мальчик
был… Я не понял, как твое имя?
– Богдан…
– ?..
– БАГдан! – це Богдан вже зітхаючи, бо ніхто тут ще не зміг зрозуміти
імені, вимовленого з українською «г» та «о».
– Такого имя нету на Украине?
– Есть. Богдан
Хмельницкий…
– Раньше вот Союз был, хорошее время. Вот вам
сейчас хорошо?
– Нормально.
– Кто президент?
– Янукович.
– Якубович, а-а.
Далі ще чи не
година беззмістовної розмови, впродовж якої намагаємося безліч разів натякнути,
що стомлені і хочемо спати, а водночас – бути тактовними й делікатними, все ж
таки людина запропонувала нам свій дім та ліжко, на якому нам спати дуже не
хочеться. Вся халупа смердить старістю, і я ледве витримую це, і годі уявити, як
пахне ліжко…
– Нет, вдвоем спите, постель, это Бог, это Бог
мне наказывает! Сколько будете жить, живите! Потом возьми телефон мой. Я –
там, в медресе буду спать, со мной Бог говорит. Вы спите сегодня, завтра, как
богатырь будете вдвоем! Это очень хорошее место, богатым будешь! Это Амур
Тимур! Моя дочка работает в Корее, уже три года там
работает, доллар есть у меня. Сейчас покажу.
– Не-ет, не надо!
Зате долари довелося показати нам. Ми прощаємося з Рустіком зранку, майже кланяючись. Він сидить
на бордюрі коло свого сарайчика, з якого ми щойно вийшли, так і не лягаючи на
ліжко. Хитро посміхається, однією рукою гладить кота, а другою – показує всім
на пострадянському просторі відомий жест, що означає: «Плати». Я дістаю п’ять доларів,
аби потішити його, знаючи про Рустікову прихильність до валюти, а при цьому в голові в мене на шаленій швидкості пролітають
всі фрази про узбекську гостинність та бога, почуті за вчорашній
вечір.
Більше про Центральну Азію:
Киргизстан: горіла сомса, палала
Мінарети, будинки та інші предмети Хіви
Мапа всієї мандрівкиhttps://mapsengine.google.com/map/edit?mid=zgTfu90-_4fM.k4GeWKlAFjv8
Немає коментарів:
Дописати коментар