Село Пархоменко. Третя гончарська столиця у степах Ворошиловграду

Мешканці села Пархоменко Краснодонського району Луганської області кажуть, що живуть  «в апендициті». Це звучить дотепно, але перебільшено. У справжньому «апендициті» розташовані села Благовіщенка і Таловка, район Станично-Луганський. Це – місячний ландшафт, принаймні на мапах тут суцільно білий колір, як на google.maps, так і на моїй друкованій.  Я уявляю, що взимку тут дійсно білий ландшафт, розрізаний сіро-бурими лісосмугами та хвостами рудих лисиць, час від часу. Але літо у цих широтах ( 48^о 40’) – суцільно зелене. Соняшники ще по коліна, пшениця, кукурудза.

Пархоменко – назва, яку страшенно важко запам’ятати. Макарів Яр – колишня назва села, але тут народився один з червоних командирів, вбитий махновцями коло Жашкова. Відтоді село й перейменували. Воно могло б бути і Глиняною Балкою – назва, цілком у дусі Луганщини, не так трагікомічно, як Баранячі Лоби, але й не так безнадійно, як Краснянка, скажімо. «Пархоменко находится на границе. С РОССИЕЙ», - наголошує бабця в маршрутці. Кордон проходить по річці Сіверський Донець, і несправедливість у тому полягає, що берег порослий лісом із закордонного боку. З нашого – геть білий на мапі. Поруч є також мілові гори (які просто неможливо називати крейдяними, бо  здається, ніби порушуєш природу цих пагорбів; вони завжди були саме міловими, і словники тут безсилі).

Цю місцевість справді можна описати кількома словами: мілові гори, поля пшениці та соняшників, розрізані абрикосовими насадженнями, вигин Сіверського Донця, котрий приносить у цей флегматичний краєвид трошки харківської напруги та промислових відходів з трикутника Рубіжне-Сєверодонецьк-Лисичанськ. Сюди важко привабити туристів. Тільки регулярні екскурсійні автобуси зі школярами приїздять під час канікул, заїжджаючи по дорозі до Краснодону послухати історії, котрі хапають за живе, - про Молоду Гвардію. Якщо ви не з Луганської області або не цікавилися навмисне подіями Другої світової (хоча у цьому контексті варто казати Великої Вітчизняної), ви навряд чи знаєте про цих людей.  Якщо вам раптом  цікаво – скористайтеся інтернетом. Я  готова битися об заклад – історії про Краснодон і «Молоду гвардію» настільки в’їлися в мозок людям, які народилися у Ворошиловградській області, настільки просякнуті запахом вигорілих  червоних знамен у музеях, гільз під запиленим склом, макетів помираючих під танками солдатів, примусових парадів 9 травня, усім тим, що мало виховати ідентичність, ( ще й досі, у 2012-му, не зрозуміло, яку саме, не кажучи про кінець дев’яностих – початок двотисячних). Отже, як ви зрозуміли, я не розказуватиму про молодогвардійців.

Натомість розкажу про село та його гордість. Їх дві, і про першу я вже написала вище – це Олександр Пархоменко, боєць Громадянської війни.  Його ім’я носить Луганський машинобудівний завод, а маріупольський режисер Леонід  Луков зняв у 1942 році фільм, який невибагливо назвав «Олександр Пархоменко».

Друга гордість – також Пархоменко, але Яків, батько червоного командира, який займався геть іншими справами – ліпив горщики. Не він один: згідно з переписом кінця 19 століття, у селі Макарів Яр було більше двохсот гончарів. А як із цим зараз? «Повмирали всі», - каже директор музею гончарства і водночас дому-музею Пархоменків Таїсія Блюм.  Село вважалося центром гончарства на сході України. Поряд із двома іншими українськими столицями гончарства – Опішнею (Полтавська область) та Косовом (Гуцульщина), які мають стиль, котрий вирізняється, і всесвітнє визнання, Пархоменко виглядає вбого. 

Дім-музей та дитяча арт-студія кераміки тримаються, здається, лише на ентузіазмі директорки, її родини і кількох викладачів. Коли бачиш таку ситуацію, хочеться на весь голос кликати європейські фонди. У світі, коли кожне містечко і село прагне мати свій бренд, створює його і цим приваблює туристів, Пархоменко навіть не потребує нічого вигадувати. Кераміка – це ж страшенно популярно. Якщо додати до цього екологічність виробництва, виходить прекрасний осередок народного  мистецтва, який зберіг давні традиції і готовий розвиватися далі. Тут можливості і для молоді, яка б навчалася в студії кераміки, (до речі, школа кераміки  існувала в Пархоменко з 1926 по 1933 роки,  а далі були  розстріли та голод), і для викладачів, і для місцевих ремісників, які просто могли б заробляти на життя керамічними виробами.

Сумно те, що мешканці Пархоменко досить цинічно ставляться як до центральної влади, яка, зрозуміло, не робить нічого для розвитку цього села і того, що є в ньому унікального. Це не порожні слова, у Луганській області якщо й поширені якісь види традиційного мистецтва, то це вишивка та лозоплетіння. Тобто – не настільки велике розмаїття промислів. Навіть ґуґл на запит «гончарство, Луганська область» не знаходить Пархоменко. Коли сюди приїжджає телебачення, вони просять вдягнути вишиванки та покрутити гончарний круг, знімають кітчеві кадри, і їдуть геть.  Цинізм є, відповідно, і до українства з його основними маркерами – мова, вишиванки…

Локальна ідентичність Пархоменко не може бути рівнозначною полтавській. Те, що краєвиди схожі і є глина, не вирішує проблеми. Третій етап цинізму – вже на адресу самих гончарів. Я очікувала зустрітися з майстрами, які займаються гончарством професійно, але єдиний гончар звільнився з музею, бо «він у нас дуже творчий». «А вы что, художники?», - іронічна репліка бабці з автобуса, яку я вже цитувала, теж яскраво показує те, що ставлення старшого покоління до занять керамікою, не заохочує дітей присвячувати цьому життя.

В Пархоменко має щось змінитися.  З ініціативи самих мешканців, звісно. Можливо, тоді у маршрутках до села вже не було би чути фраз типу «Подавлю на хєр» (здається, стосовно каченят, не людей, але це все одно). Можливо, навіть з’явилася б більше як одна ранкова маршрутка з Луганська. Не було би смертельних поєдинків за місце, де поставити ногу. І в музеї гончарства відбувалися фестивалі сучасної керамічної скульптури. Всі були би добрі та щасливі. Принаймні, мали б змогу бути.

Діліжан/ Dilijan/ Դիլիջան

був знаним за радянського часу курортом, про який найбільше відоме те, що він «солнєчний», - завдяки персонажу Хачікяну з картини «Міміно» Данелія. Мінеральну воду «Діліжан» можна випити і зараз, але це все, що лишилося від курортності. Кажуть, влітку сюди приїжджають туристи. У травні в це було важко повірити: місто жило своїм окремим життям, геть не переймаючись своєю привабливістю для туристів. Банки в центрі міняли долари, євро та рублі і зачинялися о пів на четверту. Школярі напивалися після випускного і босі верталися зранку крутими вуличками додому. Корови облизували телят, поки господарі доїли їх. Чомусь у Діліжані корів доять на дорозі, а не у хліві чи хоча б на подвір’ї.  

Навколо міста -  зелені гори, і як дивитися на них – неодмінно згадуються етнографічні оповідки про народи Амазонії, котрі розрізняють десятки чи сотні кольорів зеленого. Також згадуються Карпатські курорти, чи то Ворохта, чи Закопане, все через ці пухнасті, порослі лісом гори довкола. У горах – пастухи, корови та вовки. І жодних гірськолижних трас. Тільки кам’яні будиночки на полонинах (хоча це має інакше називатися у цих, інших, горах), що нагадують Ісландію.

Містом важко пересуватися пішки, тому що висоти коливаються від 1250 м над рівнем моря до 1500. Центр – у нижчий частині. Тут жодного сліду курортного лицемірства, якихось «traditional Armenian food» чи вулиць, перевантажених сувенірами. Єдині сувенірні крамнички – за 20 хвилин від центру, із непомітною вивіскою. Тут можна придбати розписані фарбами маленькі гранати, магнітики на холодильник у формі граната, скляні гранати, посуд чи сумки, де будуть намальовані гранати. Звісно, не лише вони, але гранат, виявляється, - символ Вірменії. Так само як лев і хижий птах. Раніше гранат асоціювався тільки із Грузією. 

Поруч із сучасними банками та кафе-барами, Діліжан зберігає таку пострадянську романтику, як завод «Імпульс» (вітання Сєверодонецьку), старі годинникарні, автобусні зупинки та самі автобуси, універмаг та кінотеатр. У ньому, звісно, дискотека.

 

Культура житла у Вірменії мені імпонує насамперед  через балкони. Те ж саме було, власне, й у Тбілісі. Неймовірної краси дерев’яні різьблені балкони в будинках, що ледве тримаються своїх стін. На таких балконах хочеться провести півжиття. Вірменські балкони ширші та просторіші. Вони лишаються такими навіть у сучасних, нудних на вигляд, кількаповерхових багатовкартирних будинках. Це дуже давня традиція вірменського житла, котре називається "глхатун". Зараз його не побачити навіть у віддалених селах. Глхатун був напівпідземним житлом із зрізаним конусоподібним дахом, що завершувався отвором для диму. Серед аскетичного інтер'єру була піч, вмурована в підлогу, і дим, відповідно. осідав на стінах, які чорніли. Тому в такому житлі навряд чи було приємно перебувати довго, і якщо взимку це було необхідністю, то все життя і господарство влітку відбувалося на балконах. 

Діліжан хаотично забудований, і хоча будинки, звісно, розташовані вздовж вулиць, але за парканом кожен робить, що йому заманеться. Тому скрізь – подвіря з кількох ярусів, будинки виявляються двоповерховими, хоча мусили б бути одно-, зовнішні сходи та зелень у мисках, відрах та каструлях. 

На цих схилах непросто обробляти землю, тому город має не кожен. Вище в гори – житлові умови стають ще екстремальнішими, як і дороги. Будиночки тут туляться до схилів, займаючи ті кілька квадратних метрів ніби рівної земної поверхні.  

Вірменія / Hayastan Коротко про другорядне

Малиновий потяг Тбілісі-Єреван

 (і навпаки, бо він один) долає відстань у майже 300 км за десять з половиною годин. У Вірменії залізниця непопулярна. Потягом цим мало хто користується, адже є зручніші маршрутки, котрі долають цю відстань за 5-7 годин, залежно від ситуації на кордоні. Вагонів у потязі мало, пасажирів ще менше. Окрім нас, п’ятьох українців, у плацкартному вагоні їхала ще одна галаслива родина, вони вийшли десь вночі ще в Грузії, але це не означає, що вільних місць багато. Всі бокові місця у вагоні зайняті ящиками з чимось, запакованим у коричневий папір, який так приємно використовувати для вітальних листівок. Тими ж ящиками заповнені місця під нижніми полицями. В українських потягах там часом трапляється вугілля. Тут були баклажани.  Надзвичайно дбайливо загорнуті у папір. Припускаю, не скрізь були овочі, але правду з’ясувати не вдалося.

Провідник

пропонує зайняти вісім місць на п’ятьох. Після цього з почуттям безпеки можна засинати до самого кордону. Сюди потяг прибуває опівночі, у вагоні – лише  українці та провідники. Покірно віддаєш паспорти, керуючися заповіддю безмежної  довіри, отримуючи їх назад із химерними штампами (грузинський – круглий і червоний, вірменський – фіолетовий та з Араратом) і пластиковими тарілками, повними шовковиці та черешень. Можна протирати сонні очі, їсти ягоди, згадувати придорожні абрикоси та шовковицю Луганської області, сірий пил, запах бензину, небесного кольору жигулі, диких кабанів, дитинство.

Прикордонники

у пункті перетину Баграташен-Садахло, між Вірменією та Грузією, опівночі, по-домашньому привітні, розслаблені, і лише їхня форма говорить пре те, що вони  представляють владу. У кімнатці - троє чоловіків, двоє за столом, один у кріслі. У стіні навпроти – дверцята розміром із кватирку звичайного вікна звичайної хрущівки. «Кватирка» може відчинятися, у ній може з’являтися усміхнене обличчя. Звична ситуація – чути українську мову на вірмено-грузинському кордоні. Просто один з митників двадцять років працював у Павлограді Дніпропетровської області. «Армянский язык – один из самых древних, ему несколько тысяч лет. Армения первая признала христианство официальной религией», - каже молодий хлопець у камуфляжі та з холодними очима. «Армянский выучили?» - питає працівник у віконечку. Починаєш вимовляти всі десять вірменських слів, які знаєш, від «барев дзез» до «шноракалуцюн». «А я українською могу два слова сказать», - каже він. – «Кохаю тебе».

На грузинській стороні – офіційна білявка за склом, від якої не варто чекати нічого, окрім «Добрый вечер», «Отойдите чуть дальше» та «Пожалуйста, проходите». Це не свідчить жодним чином про національні відмінності. Просто співпадіння.

Добре бути

на цій території, між чорним та Каспійським морями,  з України. Нам ніби немає про що сперечатися. Тому можна насолоджуватися смаком кави, продавець якої має родичів в Одесі, і свіжими хачапурі, спеченими жінкою, син якої працює в Житомирі. А найпоширеніший варіант розмови з випадковими перехожими на вулиці почнеться з питань, звідки ви, і завершується звіряннями співбесідника про те, що Україна – найзеленіша з республік (колишньої великої держави), та його ж спогадами про мандрівку у 80-ті Закарпаттям. Він називає імена: Хуст, Виноградове, Берегове, Ужгород, Чоп… Суцільна геопоетика.

Географія

була моїм улюбленим предметом у школі. Мене смішили однокласники, котрі не могли знайти Маріанську впадину чи острови Фіджі. Я зараз годинами розглядаю мапи навіть тих місць, куди не збираюся їхати. Я думала, що Вірменія – це Кавказ. Як і Грузія. Але не це найгірше. Я сумнівалася, яка найвища вершина Кавказу, Ельбрус чи Арарат? Я нічого не знала про існування Вірменської височини…

Солдатом

у Вірменії буває кожен чоловік. Цього не прагнуть уникнути і ставлення до цієї соціальної групи геть інше, аніж в Україні. О третій ночі на в’їзді в місто стоїть людина у військовому. Водій, проїжджаючи повз, неодмінно зупиниться, відчинить двері та спитає, чи не потрібна йому допомога. Я не уявляю такого в Україні. Це також, звісно, не національні відмінності. Просто випадковість. А до релігійного центру Вірменії,  Ечміадзіну (нібито найпершої у світі христичнської церкви, 303 рік), солдати приїжджають великими групами і виглядають, наче однокласники на екскурсії.

Водії

та інші люди вражають відкритістю та щирістю, і хоча це банальні та заяложені слова, але я не зможу пригостити незнайомого українського водія міжміського автобуса апельсином чи ірискою. Він просто не повірив би у мою щирість. І ніколи не запропонував би подзвонити з його мобільного за кордон. Тому що додому, а це велика цінність.  Але й тут не без любові до російської попси.

Арарат

недосяжний. Він у Туреччині, але фактично – 150 км від Єревану. 50 км від кордону. Арарат – це не лише коньяк (як стверджують, найкращий у Вірменії) і картинка на штампі у паспорті для іноземців, це образ, присутній у свідомості кожного вірменина чи вірменки. Як і образ великої Вірменії, принаймні підсвідомо. Наче Сян і Дон. J Просто тому, що його видно звідусіль. Коли раптом бачиш у небі величезний сніговий конус, нижче поясу вкритий хмарами, а вище – блискучий та нав’язливий, вже неможливо позбутися цього образу. Для мене він вперше виник дорогою з північного гірського Діліжану у південний Єреван, і – перехопило подих.

Севан

 неосяжний. Озеро, завдовжки близько 70 км , має глибину до ста метрів. Це найбільший резервуар питної води в регіоні, як кажуть про нього місцеві. Розташований на висоті двох тисяч метрів. Я навмисне не перевіряю ці цифри, а наводжу їх такими, як мені розповів водій мікроавтобусу «Газель».

Туристи та паломники приїздять до монастиря Севанаванк, що колись був на острові, а тепер – це високий півострів. Частково це через радянські експерименти з рівнем води в озері. Форель зникла також завдяки цим інтервенціям.

озеро Севан

Севанаванк, заснований у 9 ст.

Велика вода оточена засніженими схилами із західного боку, а зі східного – рештками турбаз. Тут можна скласти цілий каталог покинутих баз відпочинку, із заіржавілими грибочками та гойдалками. Тут є декілька більш сучасних місць, але вони виглядають зайвими серед цього оздоровчого мотлоху минулого.

Рибалки

чекають у залізних вагончиках обабіч траси, і несподівано вистрибують назустріч машинам із незрозумілим, на перший погляд, жестом рук. Закордонні туристи люблять жартувати, що ці чоловіки продають себе. Ні, вони продають рибу такого розміру. 

Звісно, цей хіпі-моряк-ковбой більше схожий на Євгена Гудзя, ніж на севанських рибалок, але так уявила собі їх людина, кота малює краще за мене :)

Flea market / Блошиний ринок / Pchli targ

Блошиний ринок на задвірках Варшави найліпше шукати в гуглі як "рchli targ", я трохи помучилася, намагаючися знайти це за англійським варіантом. Це дільниця Нове Бемово, куди ходить, наприклад, 24 трамвай або ще якийсь, у польській столиці міський транспорт працює на зменшення стресу. Тобто їздить вчасно і часто. Ось цей сайт  допомагає до хвилини розрахувати час на дорогу та пересадки до будь-якого куточка міста. Наприклад, до зупинки Коло, де і розташований цей ринок секонд-хенду чи антикваріату, тут важко провести межу :)

Серце ринку оточене такими собі  точками продажу антикварних речей, від посуду до меблів.  Це зовнішнє коло, коло добробуту. Товар розкладений часто у наметах, продавці знають собі ціну і забороняють робити знімки. Я не могла погодитися на такі умови, бо приїхала на базар саме для того, аби роздивлятися і фотографувати, а не купувати. Мала дешевий, а значить, маленький та непомітний, фотоапарат і знімала на рівні стегон. 

Друге коло ринку - це джезви та матрьошки, годинники та самовари. Чути російську, закономірно.

 

Найцікавішим був центр, захищений всіма тими усміхненими чоловіками з вусами та кольоровим металом. Тут, у центрі, на капотах чи у багажниках, або  просто на асфальті були розставлені нескінченні скарби: оленячі роги, дитячі іграшки...Рогів було справді багато, я відчула себе у Сибіру. Можливо, ці настінні роги є справді важливим символом минулої епохи, коли вони висіли в коридорах чи вітальнях. 

 

 

Окрім поляків, росіян, можливо, українців, на базарі були роми, вони ж - цигани. Розмістилися окремо, на протилежному виході (чи для них це був вхід?) базару, займали цілий провулок і могли скласти конкуренцію презентабельному фаянсові коло парадного входу.

 

Цікаво, чи було це колесо символом, маркером циганського осередку, чи призначене для продажу?

На завершення огляду - ковбасний кіоск, він стоїть посеред базару, зовсім неподалік від рогів і не дивує нікого.

Праґа на березі Вісли

 «Повинно бути дві столиці Польщі. Першою має бути варшавська Праґа, а другою – лівобережна Варшава. Праґа найточніше описує Варшаву. Вона ніколи нічого не вдавала, була провінційною, сільською, але позбавленою прагнення бути чимось іншим», – польський письменник Анджей Стасюк має надзвичайний хист до опису знедолених місць, тому важко не піддатися спокусі його процитувати.

Образ Варшави, котрий пропонується нам, східним мігрантам  з широко розплющеними очима, як і зверхнім західним туристам, є колажем блакитних хмарочосів,  монохромного, кольору капучіно, центру  Варшави та контрастного старого міста – кольорового, наче мануфактура цукерок. Такої дільниці як Праґа тут просто немає. Я жила тут близько місяця, у гуртожитку Варшавського університету, і знаю напевне – Праґа непомітно існує.

 «О, це як столиця Чехії, ми знаємо», – тішилися студенти з Кастилії.  Праґ варшавських, як і іспанських Кастилій, дві. Праґа-Південь та Праґа-Північ, ось так просто. Разом у цих двох частинах Варшави мешкають офіційно 183 і 72 тисячі людей відповідно. Звісно, це надзвичайно приблизно, оскільки на околиці цих Праґ розташовувався епічний Стадіон Десятиліття або ярмарок «Європа», найбільший торговий майданчик в Європі, як говорить вікіпедія та поляки. Є чим пишатися, як і харків’янам із ринком Барабашова (іменем цього академіка-астронома названа станція метро, довкола якої виріс неймовірного масштабу ринок або міжнародний торгівельний центр, як він себе називає, розвісивши десяток прапорів над  входом). На стадіоні Десятиліття до його закриття  на ремонт було різного люду вдосталь, в основному східні емігранти: в’єтнамці, азейбарджанці, росіяни, українці, звісно…Вони ж і селилися поруч. Тепер стадіон виглядає інакше, нагадує корону над Варшавою, до Євро у грудні лишалося 140 днів, як інформували киян та варшав’ян лайт-бокси і годинники з червоними електронними цифрами, а ремонтні роботи на стадіоні були розпалі.

Я повертаюся до Праґи. Не маю уявлення, що означає назва чеської столиці, хоча дізнатися це не важко, але Праґа варшавська якось пов’язана із горінням-смаженням, тобто походить від слова рrażyć. Можливо, колись це була випалена місцевість, потім забудувана. І ще десь у 15 ст. частина теперішньої Праґи отримала міські права. Нинішній адміністративний поділ Варшави якось недолуго поділив Праґу, перемішав із сусідніми районами, що вже й не скажеш, де починається історична частина цієї дільниці. Принаймні, точно знаю, що до Праги-Південь зараз входять території із магічними, як і всі малознайомі, назвами: Grochów, Saska Kępa, Gocław i Gocławek, Kamionka i Olsytznka. Grochów-Горохів – таке село є на Волині, і ця назва мені дуже близька. Saska Kępa виявилася в перекладі попросту Саксонським осередком-острівцем, і зараз там посольства та резиденції послів, але як мене спокушала ця назва! До Gocławа ходить трамвай «дев’ятка», яким я практично щодня їздила до центру, а про Kamionku я знаю те, що є такий ресторан. Схожий на ті, що  в Україні проіснували ще з 90-х і зберегли штучний плющ на стінах та амбіції шикарного ресторану. В таких часто проводять бенкети чи весілля в українських містечках.

Я натрапляю на рефлексії з приводу Праґи часто і випадково. Читаючи збірку статей про становище меншин у місті, куплену у Вроцлаві, надибала там оповідь про пам’ятник празькому пиякові, Guma ze Stalowej. У музеї сучасного мистецтва, найлюдяніша виставка – знімки мешканців Праґи. 

Коли ходиш цією частиною міста передріздвяним дощовим днем, майже не трапляються люди. Тож я не зробила знімків випадкових перехожих. Натомість - червона цегла та сірі подвір'я

І безкінечні вогкі стіни, арки, дерев'яні двері

Я погано знаю Київ і мені важко порівняти, але у Харкові такі знімки можна зараз робити в районі Південного вокзалу – Центрального ринку. Власне, такі люди, обличчя яких не показує та Варшава, де Золоті Тераси, галерея Мокотов, Аркадія, старбакси та емпіки.

Є навіть музей Праґи варшавської. До музею ходити не так небезпечно, як у провулки. Особливо з помітною камерою, кому цікаво що то нещасний зеніт із плівкою кодак? На жаль, музей був уже зачинений, коли я дізналася про нього. Варшава завмирала, готуючись до Різдва. На Краківському передмісті люди з торбинками для подарунків і багетами щойно з пекарень. На Празі теж їстимуть біґос на льняній олії, думалося мені.

Тут зберігся і менший ринок, власне, базар, але зовсім не такий, як на стадіоні, з інтернаціональною компанією, але з бабусями, котрі продають часник у в’язаночках та сушені гриби. Не наважилася їх фотографувати. Не наважилася й купувати. Стало соромно, відчула себе чужою, не пригадала, як буде часник польською. У торгівельних центрах так не відчуваєш чужість, у кав’ярнях теж, їх логіка та етика спільна скрізь.

                         (через дощ продавців на базарі майже не було)

Це нечесно, звісно – захоплюватися «традиційними» базарами, їздити за тридев’ять земель подивитися на блошиний ринок (там росіяни продають самовари, цигани розкладають крам на багажниках та причепах, поляки збувають антикваріат та легендарні польські ковбасні вироби), а при цьому вернути носа від новітніх блискучих торгівельних центрів. Це ж ніби наступний виток, все перебуває в русі і розвивається…

Я пообіцяла собі побувати ще в одному ліричному місці на Празі – це територія колишньої синагоги, збудованої на початку ХІХ ст., а в середині ХХ ст. – зруйнованої. Тепер там чи то дитячий майданчик, чи то футбольне поле. Може, це все одно, діти  також грають у футбол. Під ним – фундамент. У якійсь із моїх підліткових пізнавальних книжок яскравого видавництва «Росмен» були картинки про те, як ростуть хліба над стіною та хліба над ровами. Я так і не потрапила туди, на жаль. Натомість знайшла православну церкву

та варшавський ампір

сінефілів

 і художників

яскравий кінотеатр

та міських активістів