Село Пархоменко. Третя гончарська столиця у степах Ворошиловграду

Мешканці села Пархоменко Краснодонського району Луганської області кажуть, що живуть  «в апендициті». Це звучить дотепно, але перебільшено. У справжньому «апендициті» розташовані села Благовіщенка і Таловка, район Станично-Луганський. Це – місячний ландшафт, принаймні на мапах тут суцільно білий колір, як на google.maps, так і на моїй друкованій.  Я уявляю, що взимку тут дійсно білий ландшафт, розрізаний сіро-бурими лісосмугами та хвостами рудих лисиць, час від часу. Але літо у цих широтах ( 48^о 40’) – суцільно зелене. Соняшники ще по коліна, пшениця, кукурудза.

Пархоменко – назва, яку страшенно важко запам’ятати. Макарів Яр – колишня назва села, але тут народився один з червоних командирів, вбитий махновцями коло Жашкова. Відтоді село й перейменували. Воно могло б бути і Глиняною Балкою – назва, цілком у дусі Луганщини, не так трагікомічно, як Баранячі Лоби, але й не так безнадійно, як Краснянка, скажімо. «Пархоменко находится на границе. С РОССИЕЙ», - наголошує бабця в маршрутці. Кордон проходить по річці Сіверський Донець, і несправедливість у тому полягає, що берег порослий лісом із закордонного боку. З нашого – геть білий на мапі. Поруч є також мілові гори (які просто неможливо називати крейдяними, бо  здається, ніби порушуєш природу цих пагорбів; вони завжди були саме міловими, і словники тут безсилі).

Цю місцевість справді можна описати кількома словами: мілові гори, поля пшениці та соняшників, розрізані абрикосовими насадженнями, вигин Сіверського Донця, котрий приносить у цей флегматичний краєвид трошки харківської напруги та промислових відходів з трикутника Рубіжне-Сєверодонецьк-Лисичанськ. Сюди важко привабити туристів. Тільки регулярні екскурсійні автобуси зі школярами приїздять під час канікул, заїжджаючи по дорозі до Краснодону послухати історії, котрі хапають за живе, - про Молоду Гвардію. Якщо ви не з Луганської області або не цікавилися навмисне подіями Другої світової (хоча у цьому контексті варто казати Великої Вітчизняної), ви навряд чи знаєте про цих людей.  Якщо вам раптом  цікаво – скористайтеся інтернетом. Я  готова битися об заклад – історії про Краснодон і «Молоду гвардію» настільки в’їлися в мозок людям, які народилися у Ворошиловградській області, настільки просякнуті запахом вигорілих  червоних знамен у музеях, гільз під запиленим склом, макетів помираючих під танками солдатів, примусових парадів 9 травня, усім тим, що мало виховати ідентичність, ( ще й досі, у 2012-му, не зрозуміло, яку саме, не кажучи про кінець дев’яностих – початок двотисячних). Отже, як ви зрозуміли, я не розказуватиму про молодогвардійців.

Натомість розкажу про село та його гордість. Їх дві, і про першу я вже написала вище – це Олександр Пархоменко, боєць Громадянської війни.  Його ім’я носить Луганський машинобудівний завод, а маріупольський режисер Леонід  Луков зняв у 1942 році фільм, який невибагливо назвав «Олександр Пархоменко».

Друга гордість – також Пархоменко, але Яків, батько червоного командира, який займався геть іншими справами – ліпив горщики. Не він один: згідно з переписом кінця 19 століття, у селі Макарів Яр було більше двохсот гончарів. А як із цим зараз? «Повмирали всі», - каже директор музею гончарства і водночас дому-музею Пархоменків Таїсія Блюм.  Село вважалося центром гончарства на сході України. Поряд із двома іншими українськими столицями гончарства – Опішнею (Полтавська область) та Косовом (Гуцульщина), які мають стиль, котрий вирізняється, і всесвітнє визнання, Пархоменко виглядає вбого. 

Дім-музей та дитяча арт-студія кераміки тримаються, здається, лише на ентузіазмі директорки, її родини і кількох викладачів. Коли бачиш таку ситуацію, хочеться на весь голос кликати європейські фонди. У світі, коли кожне містечко і село прагне мати свій бренд, створює його і цим приваблює туристів, Пархоменко навіть не потребує нічого вигадувати. Кераміка – це ж страшенно популярно. Якщо додати до цього екологічність виробництва, виходить прекрасний осередок народного  мистецтва, який зберіг давні традиції і готовий розвиватися далі. Тут можливості і для молоді, яка б навчалася в студії кераміки, (до речі, школа кераміки  існувала в Пархоменко з 1926 по 1933 роки,  а далі були  розстріли та голод), і для викладачів, і для місцевих ремісників, які просто могли б заробляти на життя керамічними виробами.

Сумно те, що мешканці Пархоменко досить цинічно ставляться як до центральної влади, яка, зрозуміло, не робить нічого для розвитку цього села і того, що є в ньому унікального. Це не порожні слова, у Луганській області якщо й поширені якісь види традиційного мистецтва, то це вишивка та лозоплетіння. Тобто – не настільки велике розмаїття промислів. Навіть ґуґл на запит «гончарство, Луганська область» не знаходить Пархоменко. Коли сюди приїжджає телебачення, вони просять вдягнути вишиванки та покрутити гончарний круг, знімають кітчеві кадри, і їдуть геть.  Цинізм є, відповідно, і до українства з його основними маркерами – мова, вишиванки…

Локальна ідентичність Пархоменко не може бути рівнозначною полтавській. Те, що краєвиди схожі і є глина, не вирішує проблеми. Третій етап цинізму – вже на адресу самих гончарів. Я очікувала зустрітися з майстрами, які займаються гончарством професійно, але єдиний гончар звільнився з музею, бо «він у нас дуже творчий». «А вы что, художники?», - іронічна репліка бабці з автобуса, яку я вже цитувала, теж яскраво показує те, що ставлення старшого покоління до занять керамікою, не заохочує дітей присвячувати цьому життя.

В Пархоменко має щось змінитися.  З ініціативи самих мешканців, звісно. Можливо, тоді у маршрутках до села вже не було би чути фраз типу «Подавлю на хєр» (здається, стосовно каченят, не людей, але це все одно). Можливо, навіть з’явилася б більше як одна ранкова маршрутка з Луганська. Не було би смертельних поєдинків за місце, де поставити ногу. І в музеї гончарства відбувалися фестивалі сучасної керамічної скульптури. Всі були би добрі та щасливі. Принаймні, мали б змогу бути.