Діліжан/ Dilijan/ Դիլիջան

був знаним за радянського часу курортом, про який найбільше відоме те, що він «солнєчний», - завдяки персонажу Хачікяну з картини «Міміно» Данелія. Мінеральну воду «Діліжан» можна випити і зараз, але це все, що лишилося від курортності. Кажуть, влітку сюди приїжджають туристи. У травні в це було важко повірити: місто жило своїм окремим життям, геть не переймаючись своєю привабливістю для туристів. Банки в центрі міняли долари, євро та рублі і зачинялися о пів на четверту. Школярі напивалися після випускного і босі верталися зранку крутими вуличками додому. Корови облизували телят, поки господарі доїли їх. Чомусь у Діліжані корів доять на дорозі, а не у хліві чи хоча б на подвір’ї.  

Навколо міста -  зелені гори, і як дивитися на них – неодмінно згадуються етнографічні оповідки про народи Амазонії, котрі розрізняють десятки чи сотні кольорів зеленого. Також згадуються Карпатські курорти, чи то Ворохта, чи Закопане, все через ці пухнасті, порослі лісом гори довкола. У горах – пастухи, корови та вовки. І жодних гірськолижних трас. Тільки кам’яні будиночки на полонинах (хоча це має інакше називатися у цих, інших, горах), що нагадують Ісландію.

Містом важко пересуватися пішки, тому що висоти коливаються від 1250 м над рівнем моря до 1500. Центр – у нижчий частині. Тут жодного сліду курортного лицемірства, якихось «traditional Armenian food» чи вулиць, перевантажених сувенірами. Єдині сувенірні крамнички – за 20 хвилин від центру, із непомітною вивіскою. Тут можна придбати розписані фарбами маленькі гранати, магнітики на холодильник у формі граната, скляні гранати, посуд чи сумки, де будуть намальовані гранати. Звісно, не лише вони, але гранат, виявляється, - символ Вірменії. Так само як лев і хижий птах. Раніше гранат асоціювався тільки із Грузією. 

Поруч із сучасними банками та кафе-барами, Діліжан зберігає таку пострадянську романтику, як завод «Імпульс» (вітання Сєверодонецьку), старі годинникарні, автобусні зупинки та самі автобуси, універмаг та кінотеатр. У ньому, звісно, дискотека.

 

Культура житла у Вірменії мені імпонує насамперед  через балкони. Те ж саме було, власне, й у Тбілісі. Неймовірної краси дерев’яні різьблені балкони в будинках, що ледве тримаються своїх стін. На таких балконах хочеться провести півжиття. Вірменські балкони ширші та просторіші. Вони лишаються такими навіть у сучасних, нудних на вигляд, кількаповерхових багатовкартирних будинках. Це дуже давня традиція вірменського житла, котре називається "глхатун". Зараз його не побачити навіть у віддалених селах. Глхатун був напівпідземним житлом із зрізаним конусоподібним дахом, що завершувався отвором для диму. Серед аскетичного інтер'єру була піч, вмурована в підлогу, і дим, відповідно. осідав на стінах, які чорніли. Тому в такому житлі навряд чи було приємно перебувати довго, і якщо взимку це було необхідністю, то все життя і господарство влітку відбувалося на балконах. 

Діліжан хаотично забудований, і хоча будинки, звісно, розташовані вздовж вулиць, але за парканом кожен робить, що йому заманеться. Тому скрізь – подвіря з кількох ярусів, будинки виявляються двоповерховими, хоча мусили б бути одно-, зовнішні сходи та зелень у мисках, відрах та каструлях. 

На цих схилах непросто обробляти землю, тому город має не кожен. Вище в гори – житлові умови стають ще екстремальнішими, як і дороги. Будиночки тут туляться до схилів, займаючи ті кілька квадратних метрів ніби рівної земної поверхні.