одержимість мапою: Праґа на березі Вісли

«Повинно бути дві столиці Польщі. Першою має бути варшавська Праґа, а другою – лівобережна Варшава. Праґа найточніше описує Варшаву. Вона ніколи нічого не вдавала, була провінційною, сільською, але позбавленою прагнення бути чимось іншим», – польський письменник Анджей Стасюк має надзвичайний хист до опису знедолених місць, тому важко не піддатися спокусі його процитувати.

Образ Варшави, котрий пропонується нам, східним мігрантам з широко розплющеними очима, як і зверхнім західним туристам, є колажем блакитних хмарочосів, монохромного, кольору капучіно, центру Варшави та контрастного старого міста – кольорового, наче мануфактура цукерок. Такої дільниці як Праґа тут просто немає. Я жила тут близько місяця, у гуртожитку Варшавського університету, і знаю напевне – Праґа непомітно існує.

«О, це як столиця Чехії, ми знаємо», – тішилися студенти з Кастилії. Праґ варшавських, як і іспанських Кастилій, дві. Праґа-Південь та Праґа-Північ, ось так просто. Разом у цих двох частинах Варшави мешкають офіційно 183 і 72 тисячі людей відповідно. Звісно, це надзвичайно приблизно, оскільки на околиці цих Праґ розташовувався епічний Стадіон Десятиліття або ярмарок «Європа», найбільший торговий майданчик в Європі, як говорить вікіпедія та поляки. Є чим пишатися, як і харків’янам із ринком Барабашова (іменем цього академіка-астронома названа станція метро, довкола якої виріс неймовірного масштабу ринок або міжнародний торгівельний центр, як він себе називає, розвісивши десяток прапорів над входом). На стадіоні Десятиліття до його закриття на ремонт було різного люду вдосталь, в основному східні емігранти: в’єтнамці, азейбарджанці, росіяни, українці, звісно…Вони ж і селилися поруч. Тепер стадіон виглядає інакше, нагадує корону над Варшавою, до Євро у грудні лишалося 140 днів, як інформували киян та варшав’ян лайт-бокси і годинники з червоними електронними цифрами, а ремонтні роботи на стадіоні були розпалі.

Я повертаюся до Праґи. Не маю уявлення, що означає назва чеської столиці, хоча дізнатися це не важко, але Праґа варшавська якось пов’язана із горінням-смаженням, тобто походить від слова рrażyć. Можливо, колись це була випалена місцевість, потім забудувана. І ще десь у 15 ст. частина теперішньої Праґи отримала міські права. Нинішній адміністративний поділ Варшави якось недолуго поділив Праґу, перемішав із сусідніми районами, що вже й не скажеш, де починається історична частина цієї дільниці. Принаймні, точно знаю, що до Праги-Південь зараз входять території із магічними, як і всі малознайомі, назвами: Grochów, Saska Kępa, Gocław i Gocławek, Kamionka i Olsytznka. Grochów-Горохів – таке село є на Волині, і ця назва мені дуже близька. Saska Kępa виявилася в перекладі попросту Саксонським осередком-острівцем, і зараз там посольства та резиденції послів, але як мене спокушала ця назва! До Gocławа ходить трамвай «дев’ятка», яким я практично щодня їздила до центру, а про Kamionku я знаю те, що є такий ресторан. Схожий на ті, що в Україні проіснували ще з 90-х і зберегли штучний плющ на стінах та амбіції шикарного ресторану. В таких часто проводять бенкети чи весілля в українських містечках.

Я натрапляю на рефлексії з приводу Праґи часто і випадково. Читаючи збірку статей про становище меншин у місті, куплену у Вроцлаві, надибала там оповідь про пам’ятник празькому пиякові, Guma ze Stalowej. У музеї сучасного мистецтва, найлюдяніша виставка – знімки мешканців Праґи.

Коли ходиш цією частиною міста передріздвяним дощовим днем, майже не трапляються люди. Тож я не зробила знімків випадкових перехожих. Натомість - червона цегла та сірі подвір'я

І безкінечні вогкі стіни, арки, дерев'яні двері

Я погано знаю Київ і мені важко порівняти, але у Харкові такі знімки можна зараз робити в районі Південного вокзалу – Центрального ринку. Власне, такі люди, обличчя яких не показує та Варшава, де Золоті Тераси, галерея Мокотов, Аркадія, старбакси та емпіки.

Є навіть музей Праґи варшавської. До музею ходити не так небезпечно, як у провулки. Особливо з помітною камерою, кому цікаво що то нещасний зеніт із плівкою кодак? На жаль, музей був уже зачинений, коли я дізналася про нього. Варшава завмирала, готуючись до Різдва. На Краківському передмісті люди з торбинками для подарунків і багетами щойно з пекарень. На Празі теж їстимуть біґос на льняній олії, думалося мені.

Тут зберігся і менший ринок, власне, базар, але зовсім не такий, як на стадіоні, з інтернаціональною компанією, але з бабусями, котрі продають часник у в’язаночках та сушені гриби. Не наважилася їх фотографувати. Не наважилася й купувати. Стало соромно, відчула себе чужою, не пригадала, як буде часник польською. У торгівельних центрах так не відчуваєш чужість, у кав’ярнях теж, їх логіка та етика спільна скрізь.

(через дощ продавців на базарі майже не було)

Це нечесно, звісно – захоплюватися «традиційними» базарами, їздити за тридев’ять земель подивитися на блошиний ринок (там росіяни продають самовари, цигани розкладають крам на багажниках та причепах, поляки збувають антикваріат та легендарні польські ковбасні вироби), а при цьому вернути носа від новітніх блискучих торгівельних центрів. Це ж ніби наступний виток, все перебуває в русі і розвивається…

Я пообіцяла собі побувати ще в одному ліричному місці на Празі – це територія колишньої синагоги, збудованої на початку ХІХ ст., а в середині ХХ ст. – зруйнованої. Тепер там чи то дитячий майданчик, чи то футбольне поле. Може, це все одно, діти також грають у футбол. Під ним – фундамент. У якійсь із моїх підліткових пізнавальних книжок яскравого видавництва «Росмен» були картинки про те, як ростуть хліба над стіною та хліба над ровами. Я так і не потрапила туди, на жаль. Натомість знайшла православну церкву