Випадкове паломництво до місця народження Маяковського

Привид курорту

«Село Багдади Кутаисской губернии» в регіоні Імереті  встигло стати містом та кілька десятків років (з 1940 по 1990 рр.) називатися Маяковським. Можливо, це був пік його слави, а зараз це невиразне поселення серед симпатичних невисоких гір. Гори вкриті лісом, і десь у глибині ховається фантастичний – можливо – курорт Саірме, про який не втомлюються повторювати всі мешканці Багдаді, наче це їхня персональна гордість. Я була майже до сліз розчулена, коли кілька днів тому побачила мінеральну воду Саірме у привокзальному супермаркеті в Джанкої. Майже наполовину дешевша за Боржомі, але все одно страшно дорога для мене адже я збиралася всього-на-всього помити виноград...

Два кілометри

Площа у Багдаді

Що лишається від ринку наприкінці дня

Окрім розмов про Саірме, у Багдаті є центральна площа і водночас кільце транспорту. Звідти відходить пряма дорога до музею. Якщо запитати про відстань –  майже стовідсотково отримаєте традиційну грузинську відповідь  «2 кілометри».  Це найправдивіша міра довжини в Грузії. А також стандартна відстань, яку треба пройти людям з рюкзаками до місця, де можна розбити намет. Два кілометри від парку Мінеральних вод до плато у Боржомі, два кілометри до перших полів, де можна поставити намет у Местії… Отже, до музею Маяковського у Багдаті потрібно йти два кілометри дорогою, потім через міст – і ліворуч.

Музей та Бека

Розслаблені добротою оточуючих, що супроводжувала нас цілий день, сподівалися розбити намет на території музею або й піти ночувати додому до його директора. Нам сказали: «Його звати Бека. Покличте, він живе поряд». Ми собі уявляли, як приходимо до музею, стукаємо у ворота, де мешкає Бека, дивимося музей і, щасливі, ставимо намет на подвір’ї. 

Виявилося не зовсім так. Музей – за зразком музею Піросмані. Розташований на околиці сірий бетонний. На території – старий реставрований дім, де жили Маяковські плюс будівля новіша, та що сіра, а що у ній – це уявити можна. Все що наклеїли на стіни при  відкритті музею  року божого давнього, совєтського, так і висить досі, пилом припадає

Півміста приходить до музею по воду. Увечері все виглядає, наче старші класи приїхали на екскурсію з батьками. Тут б’є джерело з крижаною водою. Поруч – два кам’яних акваріуми, у них – форелі, близько двадцяти, почуваються безпечно. Священні тварини. 

Розпитуємо про Беку. Безрезультатно. Ми тут явно чужі, ніхто не хоче зрозуміти нас жодною мовою. Врешті знаходиться хлопець, який розуміє російську, і жінка, яка знає номер Беки. Пояснюємо, що дуже любимо поезію, що паломники, приїхали з України, хочемо бачити і пройматися. Беку не проймає. До музею сьогодні він вже не прийде. Чи можна поставити намет? Ні, це ж державна власність. В мене віднімає мову. Вже тиждень у Грузії, ми ночували під церквою Мцхеті, на дитячому майданчику в Сігнагі, в парку Васілія у Казбегі, біля  «євроозера» в Кварелі,  на пляжі у Батумі-Кобулеті, а тут нам кажуть про державну власність?! Коли мова повертається, я ображено кажу пафосну фразу, мовляв, у Грузії  нам ще ніколи не казали «ні», і ми гордо покидаємо музей. З тим, щоб обернутися на жіночий крик нам услід . Вона не говорить російською, що й казати про англійську, у неї вдома гості і малі діти, але ми можемо піти до неї ночувати.

Так опиняємося серед великої родини, в якій більше жінок, аніж чоловіків, і це вперше мені доводиться багато говорити, і мене слухають. Легковажні  розмови тривають до ночі, я доходжу висновку, що в цій Кутаїській губернії дуже гарні жінки, чого не скажеш про попередні регіони Грузії.

На ранок ми телефонуємо до Беки. Він не схильний відчинити музей о десятій, приходить лише близько 11. Я вже сердита, і коли він після кількох завчених фраз замовкає і починає клацати мобільником, я ставлю йому «провокативні» питання. Директор лишається непробивним для моїх словесних колючок, він собі далі зайнятий телефоном, ми пригадуємо, що Маяковський писав про двоповерховий дім, де на першому  був «винный заводик», я кажу це нашому мовчазному працівнику музейної сфери. «Это не тот дом», - ммм…

Далі переходимо зі старого дому в палаццо червоної пропаганди та гучних лозунгів. Бека мовчить та грається в «змійку» чи видаляє старі смс, червона пропаганда кричить зі стін, ми втомлюємося та виходимо з музею мовчки і сумно. Зазвичай дякуємо втричі більше, ніж потребує ввічливість, але не цього разу.

Зайве в цій історії про музей

Словом, паломництво до Маяковського-Багдаті було лише приводом проїхати цю довгу регіональну дорогу, стояти на перехрестях у селах, назви яких ми не запам’ятаємо, відпочивати у холодку разом із козами, змінити кількох водіїв, які запрошували до себе, і кілька маршруток, де з нас не брали грошей, зустріти другу і останню в Грузії жінку за кермом, врешті потрапити на щедрий обід до гостинної родини і потрапити у цілком містичне місце, десь між містечком Вані та Багдаті.

Колишній санаторій, де мешкали біженці ще кілька років тому зараз виглядає так, як багато санаторіїв, скажімо, навіть у Ворзелі. Не дивує занедбаність цього місця із смердючою сірчаною лікувальною водою. Дивує інше – він досі діючий. Близько десяти жінок віком за п’ятдесят ми зустріли в одному з корпусів. Цікаво, чи в них є путівки?

Інші дописи про Грузію:

Вивіски хенд-мейд наїв-стайл 

Стежка Піросмані, проспект Маяковського

"Отдыхай!" - про одну особливість грузинської ментальності

Верхня Сванеті: люблю / не люблю

Росією з України до Грузії: ночі в наметі попри трасу

ТОП-5 місць у Грузії, де добре переночувати в наметі

Грузія: стежка Піросмані, проспект Маяковського

Їхати без чіткої мети, просто, заради дороги, не мати планів, радіти містам і селам, в яких опиняєшся випадково, - в цьому є страшне задоволення. Для різноманіття можна ходити людськими слідами. Cлідами тих, хто надихає. В незнайомих країнах це часом найкращий орієнтир і ліки від дезорієнтації на місцевості. Подорож набуває інтелектуального присмаку, інколи навіть глибини. 

Їдучи в Грузію, можна

прочитати у Маяковського: "Первый дом, воспоминаемый отчетливо. Два этажа. Верхний - наш. Нижний - винный заводик. Раз в году - арбы винограда. Давили. Я ел. Они пили. Все это территория стариннейшей грузинской крепости под Багдадами"
Пригадати про Ніко Піросмані: народився в селі Мірзаані.

Одразу - неперевершений квест. Мапи брешуть, переклади помиляються. Багдаді чи Багдаті? Чи Багдад? ("Куда едете? Багдад? Там же опасно!") Не можна не згадати Міміно з його Телаві - Тель-Авівом. На мапі Грузії - по два Багдаті і так само по два Мірзаані. Обидва Багдаті - недалеко від  Кутаїсі. Виноградники є і там, і там. Між двома Мірзаані - два десятки кілометрів. Обидва - в Кахеті, коло міста з неймовірною назвою Дедоплісцкаро. Два кроки від Алазанської долини - краю вина та стомлених жінок. 

На ті, що потрібні, Багдаді та Мірзаані натрапляємо лише завдяки минулому. Радянські музеї як художника, так і поета, збудовані з думкою про вічність: якомога сіріші, щоб зберегти подібність до саркофагів. Ніхто з місцевих, може, й не бачив жодної картини Піросмані, не читав Маяковського нічого більше за "Что такое хорошо", але музеї стоять і пам'ять триває. тому нас підвозили у правильному напрямку. 
Спершу - до Ніко Піросманашвілі. 

Стежка

За Мірзаані на мапі закінчуються будь-які дороги, далі - Ширакський степ зі зміями. Найближче місто Дедоплісцкаро для українського вуха неминуче розпадається на питальне речення. На Мірзаані звідси ходять маршрутки, але в нас був трохи інший напрямок. 

Ми їхали з Сігнагі. Якщо ви в Кахеті - вас неодмінно змусять приїхати сюди. Це маленьке містечко, мешканців - не більш як дві з половиною тисячі. Ми не збиралися до Сігнагі, але опинилися там волею дорожніх патрульних. Вони везли нас із Сагареджо на схід і водій спитав: "Воровской музика любиш?" (звісно, він питав не мене, а мого супутника; в Грузії з жінками не церемоняться і їх думкою зайвий раз не цікавляться). Музика починає грати, перекрикуючи її полісмен радить нам Сігнагі , мовляв, ми собі не пробачимо, якщо не поїдемо, і все одно їм також туди, довезуть із радістю. 

Сігнагі справді сяє старовиною, нова бруківка, інформаційний туристичний центр виблискує та конкурує з поліцейським відділком навпроти. Здається, це єдине майже повністю реставроване містечко із запланованих, має бездоганний вигляд, і на диво приємне для перебування. Майже реставроване - тому, що в центрі ще добудовують готель, "самый хороший и самый дорогой", - так нам повідомили будівельники.  Місто-фортеця  розташоване на високому пагорбі над Алазанською долиною, її можна бачити тут такою, як ніде більше.  Жодного пафосуі надмірності - нам навіть пропонували гестхауз по 15 ларі, це рекорд для всієї країни. але ми ночували в наметі у парку, на дитячому майданчику. 

Таке Сігнагі. Мірзаані ж  - маленьке село, бідне, як і вся Кахеті, як і переважно вся Грузія. 

Закономірно, тут найлегший автостоп та найприємніші люди. Таксисти підвозили безкоштовно. Від села до села, по кілька кілометрів, везли газелі з кавунами, жигулі з копицями сіна на дахові та відрами вапна всередині, у селі Тібаані чоловік з круглим животом вимовив одну з ключових грузинських фраз "Отдыхай", і ми півгодини стояли з ним під горіхом, слухаючи сумну розповідь про занепад сільського господарства у Кахеті, і зрештою спітнілий трухдявий пазік із дітьми та жінками у чорному забрав нас прямісінько до Мірзаані .  

У Мірзаані можна блукати годину в пошуках музею серед достиглих слив, зеленого інжиру та гранатів, нерухомих корів та обідньої сільської тиші. вказівники "М" - лише біля автобусної зупинки та безпосередньо під музеєм. 

Хтось казав повертати праворуч, хтось потім ліворуч, і так ми вийшли на цвинтар. Тут знову паслися всюдисущі корови, стара церква відчинена. На пагорбі видніється сірий бункер. Передчуття - то музей. 

Територія його - така, що поміститься ціле наметове містечко фестивалю Артполе в його найліпші часи. Окрум самого бункеру-галереї з картинами Піросмані (11 оригіналів, інше - ксерокси, решта оригіналів у Тбілісі), є також дім, що його Ніко збудував для своєї сестри, кілька адміністративних споруд та скульптура художника на сарні. Сонне місце, нами тут не вельми цікавилися. Були стримані, наче персонал у Луврі, і спокійно робили свою роботу. Лише спитали, звідки ми, і жодної реакції, до якої ми вже звикли: "Украина?! Брат!" 

Розчаровані трішки прохолодним прийомом, пішли шукати емоційної компенсації, тобто вина. Хотіли купити літр. У відповідь на це чоловік з подвіря, де сушилося щось схоже на традиційний хліб "шоті", який не мав би сушитися, розсміявся і повів нас туди, де є вино. Зник за брамою, за хвилину повернувся із повною пляшкою, грошей не брав ("Возьмите так, подарок"), і вже через паркан гукав на прощання: "Дорогой! чтоб ты знал - это саперави!" 

В якості постскриптума - невеличка галерея саморобних наївних вивісок сучасної Грузії, реверанс в бік Піросмані. Вона тут. 

Інші дописи про Грузію:

Вивіски хенд-мейд наїв-стайл 

Паломництво до міста Маяковського

"Отдыхай!" - про одну особливість грузинської ментальності

Верхня Сванеті: люблю / не люблю

Росією з України до Грузії: ночі в наметі попри трасу

ТОП-5 місць у Грузії, де добре переночувати в наметі