Показ дописів із міткою Імереті. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Імереті. Показати всі дописи

23 березня 2013 р.

ТОП-5 місць у Грузії, де добре провести ніч у наметі


Переглянути ТОП-5 місць у Грузії, де добре провести ніч у наметі на карті більшого розміру


1.  
 МЦХЕТА (вимовляючи, не пом’якшуйте Х в жодному разі) – ніч на святих мощах

Це стара столиця Грузії, не можна ступити й кроку, щоб не наштовхнутися на щось, що охороняється ЮНЕСКО.  І довкола на пагорбах, куди не глянеш  – все спадщина ЮНЕСКО, страшно прибити комара, бо він теж, може, охороняється. Коротше, гарна Мцхета церквами тисячолітніми, але це не вікіпедія, так що я не спинятимусь на деталях. Що важливо: капличка святої Варвари. Як її знайти, якщо немає мапи? Прийти у скляний інформаційний центр навпроти храму Свєтіцховелі. Нам саме в центрі й порадили розкласти намет коло Св.Варвари. Ще є другий варіант – на березі Кури. Або Арагві. Це дві річки, і саме коло Мцхети вони зливаються. Брудні, звісно, але широкі і спокійні. Тут теж не без сакрального – просто на березі щось старезне базилікальне, але було зачинене, так що я просто через паркан зробила кілька фотографій. Так от, берег котроїсь із річок каменистий і трохи брудний, і поруч там всілякі стройки строяться чи євроремонти робляться, атмосфера неспокійна. Так що ліпше до Варвари. Хвилин 10-15 від центру, підйом вулицею вгору. Капличка знаходиться, може, на найвищий точці міста. Це такий пагорб, з одного його боку якась рембаза (там є вода і туалет), з двох боків живуть люди, а з четвертого – цвинтар. Тут ще така деталь: єдине рівне місце кало каплички – на старих могильних плитах. Під ними можуть бути тільки найсвятіші отці, бо ж так близько від церкви. Трохи муляють спину, але загалом з пагорба прекрасний вид на монастир Джварі на протилежній горі. Найідилічніше, певно, місце з усіх.


Мцхету не всю поремонтували, лишили живі руїни



Щось страшенно старе на березі
каплиця Святої Варвари, Мцхета
Біля каплиці Св.Варвари
Вид з намета на Мцхету. Парканчик захищає найшанованіші могили
Вид з намета на Мцхету. Парканчик захищає найшанованіші могили
1.       СТЕПАНЦМІНДА – ліс Васілія.
Васілій знайомиться з усіма людьми з рюкзаками. Казбеґі (тобто тепер місто називається Степанцмінда), це перше грузинське місто на шляху з Росії, 15 км від кордону. Васілій має білу Ніву, і пропонує спинитися в його хостелі, але не наполягає. Тож ми сказали йому, що дєнєг нєт, а намет є, а він на то порадив піти у щось типу «мой лєс». Насправді це схоже на лісопарк, кілька десятків дубів на північного краю міста. Зранку звідти видно Казбєґі, щоб описати цей 5-тисячник, у мене слов нєт. Є фотка, ну вона самі розумієте, яка. Як і моя камера.
Приємний момент -  крижаний струмок з льодовика Казбєґі втікає з пасовиська у ліс Васілія. Неприємний момент – туалет посеред лісопарку.
Васілій, до речі, ще радитиме піднятися з ним на гору, де церква. Туди ходять усі туристи та паломники. Але якраз у цьому випадку не треба нехтувати порадою. Їхати машиною на гору, звісно, тупо, бо піший підйом займає десь півтори години. Але я вже дорогою назад зрозуміла, як класно, що до тієї церкви на горі ми піднімалися в перший день у Грузії. По-перше, ще море сил і часу. По-друге, потім вже всі грузинські церкви будуть менш важливі за рибну консерву. В нас не був паломницький тур, і навмисне в жодну церкву ми не ходили, але в Грузії оминути їх неможливо. 

Казбегі-Казбек

1.       СІГНАГІ - на дитячому майданчику
Сігнагі – це одна з перлин туріндустрії часів Саакашвілі. Так само як і Мцхета, Местія, Кварелі та інші міста – відреставровано до лакованого стану. Все таке красіве і правильно етнічне. Дуже традиційне і охайне. Цукерочка. Ця реставрація десь просто кітчева, а місцями вбивча для міста. Джентрифікація. Попри це, Сігнагі –неймовірне місце в Грузії і маст візіт суто через географію. Це колишня фортеця на високому пагорбі із крутим схилом… над Алазанською долиною. Описати, як виглядає з міста долина я не можу. Знову – слов нєт.  Єдине можу сказати – спершу мені здалося, що там море. Така вона синя і безкрайня. Нам пропонували в Сігнагі найдешевший у Грузії хостел – за 10 ларі (50 грн), але ми пішли за місто у великий закинутий парк на дитячий майданчик. Все там було класно, каруселі, дітей не було, але були кіпариси. Там я дізналася, що кажани люблять селитися в кронах кіпаристів. Птиці смерті. 

вид на Алазанську долину

той майданчик
дуже красіво все
Чомусь справа до ремонту ринку в центрі Сігнагі не дійшла. странно
 1.       БОРЖОМІ – навпроти бару під чортовим колесом
Тут, за грузинською традицією, треба пройти два кілометри (насправді більше) за місто, піднятися вгору (здається, можна піднятися й канатною дорогою з парку Мінеральні води) до чортового колеса. Там є така чудесна галявина просто навпроти бару- ресторану. Ми питали там, де ліпше розкласти намет, і нам порадили просто навпроти, бо «тут караул» (охорона). А взагалі там ліс довкола такий точно, як карпатський мішаний, так що можна й де завгодно. Головне – піднятися на пагорб, бо якщо йти містом вздовж річки, буде тільки гірке розчарування.  Там якісь пилорами нескінченні.
Хоча в Боржомі є гарне місце – туристичний центр, але не просто центр інформації, а більше схоже на туристичний «пріют»,  як казали радянські туристи (назвати його притулок?). Ми лишали рюкзаки просто в офісі чи то приймальному кабінеті, де розповідають усі таємниці гірських походів Боржомщиною. «Пріют» розташований теж трохи за містом, хоча від центру Боржомі йти не більш як півгодини.  Можна розкладати намет хоч коло будинку, але нам якось так плутано пояснювала привітна дівчинка, що на цьому березі річки – заповідник, тому треба платити, а на протилежному – вже посполита територія, і там можна робити що хочеш. Власне, ми й зіткнулися на тому пагорбі, де ночували, з наслідками цього «що хочеш». Довелося трохи поприбирати сміття, розчистити територію. Це чи не найбільше дратує в грузинах – коли ти викидаєш сміття з вікна машини, це досі вважається крутим. Але про це десь потім.


В Боржомі передбачувано гарно і непередбачувано бідно. Але від того не менш гарно


1.       БАТУМІ-КОБУЛЕТІ - пляж

Аджарська столиця – це столиця тупого кітчу. Я не знаю, чи то турецькі мільйонери власники цих огидних палаців із позолоченими, чи грузини. В Батумі я би хотіла потрапити ще якось найдовше. Серед усіх грузинський міст тут найвиразніше помітний розмах бабла і страшна убогість. Бо від тих палаців коло моря до прогнилих фанерних хатинок – менш як десять хвилин йти.
Але в Батумі ми ночували на пляжі, не розкладаючи намет, у спальниках на цих пластикових білих шезлонгах, і ніхто не прийшов і не прогнав.  Це здивувало, бо враження від міста – прінєпріятнєйшеє.


Батумі - найцікавіше, напевно, місто  в Грузії
главноє, щоб ярко і бросалось в глаза 
Теж Батумі
екстрОсенс тут приймає
В Кобулеті взагалі пляж більший за містечко, щоб же всім місця вистачило посмажити дупи. Намет тут можна розкладати на пляжі, ніхто й слова не скаже. Тут і цигани є, їх також не виганяють. Зранку до нас прийшов хлопець, розпитував, хто ми і звідки. Виявилося, що від вчився у Харкові (ну звісно, украина, брат), а потім сказав нам трохи почекати (ми саме збирали намет). Повернувся із дволітровою пляшкою замороженої  води – а це ж найбільше, що можна для нас зробити було! Він не хотів, аби ми слухали його довгі історії, не переконував ні в чому. Просто приніс води. Ми були вдячні безмірно.

пляж Кобулеті

цигани на пляжі 

тут була карусель?

дім

Інші дописи про Грузію:






3 вересня 2012 р.

Випадкове паломництво до місця народження Маяковського


Привид курорту


«Село Багдади Кутаисской губернии» в регіоні Імереті  встигло стати містом та кілька десятків років (з 1940 по 1990 рр.) називатися Маяковським. Можливо, це був пік його слави, а зараз це невиразне поселення серед симпатичних невисоких гір. Гори вкриті лісом, і десь у глибині ховається фантастичний – можливо – курорт Саірме, про який не втомлюються повторювати всі мешканці Багдаді, наче це їхня персональна гордість. Я була майже до сліз розчулена, коли кілька днів тому побачила мінеральну воду Саірме у привокзальному супермаркеті в Джанкої. Майже наполовину дешевша за Боржомі, але все одно страшно дорога для мене адже я збиралася всього-на-всього помити виноград...

Два кілометри



Площа у Багдаді
Що лишається від ринку наприкінці дня
Окрім розмов про Саірме, у Багдаті є центральна площа і водночас кільце транспорту. Звідти відходить пряма дорога до музею. Якщо запитати про відстань –  майже стовідсотково отримаєте традиційну грузинську відповідь  «2 кілометри».  Це найправдивіша міра довжини в Грузії. А також стандартна відстань, яку треба пройти людям з рюкзаками до місця, де можна розбити намет. Два кілометри від парку Мінеральних вод до плато у Боржомі, два кілометри до перших полів, де можна поставити намет у Местії… Отже, до музею Маяковського у Багдаті потрібно йти два кілометри дорогою, потім через міст – і ліворуч.

Музей та Бека


Розслаблені добротою оточуючих, що супроводжувала нас цілий день, сподівалися розбити намет на території музею або й піти ночувати додому до його директора. Нам сказали: «Його звати Бека. Покличте, він живе поряд». Ми собі уявляли, як приходимо до музею, стукаємо у ворота, де мешкає Бека, дивимося музей і, щасливі, ставимо намет на подвір’ї. 

Виявилося не зовсім так. Музей – за зразком музею Піросмані. Розташований на околиці сірий бетонний. На території – старий реставрований дім, де жили Маяковські плюс будівля новіша, та що сіра, а що у ній – це уявити можна. Все що наклеїли на стіни при  відкритті музею  року божого давнього, совєтського, так і висить досі, пилом припадає
Півміста приходить до музею по воду. Увечері все виглядає, наче старші класи приїхали на екскурсію з батьками. Тут б’є джерело з крижаною водою. Поруч – два кам’яних акваріуми, у них – форелі, близько двадцяти, почуваються безпечно. Священні тварини. 

Розпитуємо про Беку. Безрезультатно. Ми тут явно чужі, ніхто не хоче зрозуміти нас жодною мовою. Врешті знаходиться хлопець, який розуміє російську, і жінка, яка знає номер Беки. Пояснюємо, що дуже любимо поезію, що паломники, приїхали з України, хочемо бачити і пройматися. Беку не проймає. До музею сьогодні він вже не прийде. Чи можна поставити намет? Ні, це ж державна власність. В мене віднімає мову. Вже тиждень у Грузії, ми ночували під церквою Мцхеті, на дитячому майданчику в Сігнагі, в парку Васілія у Казбегі, біля  «євроозера» в Кварелі,  на пляжі у Батумі-Кобулеті, а тут нам кажуть про державну власність?! Коли мова повертається, я ображено кажу пафосну фразу, мовляв, у Грузії  нам ще ніколи не казали «ні», і ми гордо покидаємо музей. З тим, щоб обернутися на жіночий крик нам услід . Вона не говорить російською, що й казати про англійську, у неї вдома гості і малі діти, але ми можемо піти до неї ночувати.

Так опиняємося серед великої родини, в якій більше жінок, аніж чоловіків, і це вперше мені доводиться багато говорити, і мене слухають. Легковажні  розмови тривають до ночі, я доходжу висновку, що в цій Кутаїській губернії дуже гарні жінки, чого не скажеш про попередні регіони Грузії.

На ранок ми телефонуємо до Беки. Він не схильний відчинити музей о десятій, приходить лише близько 11. Я вже сердита, і коли він після кількох завчених фраз замовкає і починає клацати мобільником, я ставлю йому «провокативні» питання. Директор лишається непробивним для моїх словесних колючок, він собі далі зайнятий телефоном, ми пригадуємо, що Маяковський писав про двоповерховий дім, де на першому  був «винный заводик», я кажу це нашому мовчазному працівнику музейної сфери. «Это не тот дом», - ммм…
Далі переходимо зі старого дому в палаццо червоної пропаганди та гучних лозунгів. Бека мовчить та грається в «змійку» чи видаляє старі смс, червона пропаганда кричить зі стін, ми втомлюємося та виходимо з музею мовчки і сумно. Зазвичай дякуємо втричі більше, ніж потребує ввічливість, але не цього разу.


Зайве в цій історії про музей


Словом, паломництво до Маяковського-Багдаті було лише приводом проїхати цю довгу регіональну дорогу, стояти на перехрестях у селах, назви яких ми не запам’ятаємо, відпочивати у холодку разом із козами, змінити кількох водіїв, які запрошували до себе, і кілька маршруток, де з нас не брали грошей, зустріти другу і останню в Грузії жінку за кермом, врешті потрапити на щедрий обід до гостинної родини і потрапити у цілком містичне місце, десь між містечком Вані та Багдаті.
Колишній санаторій, де мешкали біженці ще кілька років тому зараз виглядає так, як багато санаторіїв, скажімо, навіть у Ворзелі. Не дивує занедбаність цього місця із смердючою сірчаною лікувальною водою. Дивує інше – він досі діючий. Близько десяти жінок віком за п’ятдесят ми зустріли в одному з корпусів. Цікаво, чи в них є путівки?