1.
О 10 ранку щодня відходить потяг Бейнеу (Казахстан) –
Кунград (Узбекистан, республіка Каракалпакстан). Але на вокзалі в Бейнеу вказаний інший час
відправлення – 11 ранку – за
астанинським часом. О 22.10 за узбекським часом (в Узбекистані – один часовий
пояс) потяг прибуває в Кунград.
Ним зручно перетнути пустелю, 400 км. Ціна - 2500 тенге (100 тенге - 5 грн). Траса також
існує, йде паралельно до колії, нею їздять усі українські фури, а також решта,
хто їде з північного-сходу до Узбекистану. Близько 80 км без покриття, як
кажуть водії, але їхати нею можливо. Ми обрали потяг, і не шкодували.
Бейнеу нагадує про непрочитану в школі жінку в пісках. Коли дме вітер (а місцеві кажуть, що майже завжди), це місто здається найзбідованішим з усіх дотепер бачених. Пісок був такий дрібний, що просочувався крізь антимоскітну сітку, і
посеред ночі я прокинулася, вкрита шаром піску, від хрускотіння його на губах, у вухах. Тут посилилося відчуття, що ми
погано спимо, погано їмо і погано доглядаємо за тілом: вологі серветки – не
вода, і найбільше щастя – помити лице справжньою рідкою водою. До Бейнеу вона
потрапляє з Волги. Майже 800 км. В містах є водопровід, а що роблять люди в
селах – загадка. Чому тоді воду використовують на поливання хідників, асфальту,
якщо це такий дефіцит?
Намет поставити у місті ніде, спати без намету - неможливо через пісок і вітер. Ми
ночували на подвір'ї кафесі «Рустем», і самого Рустема не бачили, замість цього
– дві жінки, одна з яких, показуючи нам ліпше місце для намету, казала: «Тут вам ліпше не спати, прийдуть чоловіки,
муж, п’яні, буде неспокійно». В готелі коло вокзалу найдешевші кімнати – 2000
тенге (100 грн), але й ті були зайняті. Ми їли шурпу, борщ (по 350 тенге), пили
великий чайник чаю з молоком (200 тенге). Це був той стан, коли суп їсться з
величезний задоволенням через те, що є водою.
Коли ми повернулися за три тижні, наприкінці серпня, до цього поселення, жінки Рустема посміхалися і казали, що ми "шустрые", а вітру більше не було.
2.
Декларуємо цінності в потязі Бейнеу-Кунград, на
казахсько-узбекському кордоні, посеред пустелі. Доброзичливий провідник допомагає:
«Тут ничего, тут тоже ничего не пишите…Валюта есть? – Да. – Какая? – Доллары. Пятьдесят. – Тысяч? – Нет, просто пятьдесят. – Пятьдесят?!» – і зрештою ми вже сміємося одне з
одного.
Узбекистан відомий ускладненнями на кордонах і під час
перебування в країні. Перед поїздкою я читала скрізь: декларуйте все, що маєте,
бо при виїзді можуть бути проблеми. Помаранчевих узбекських штампів у моєму
паспорті п’ять, і поступово я почала ставитися
до перетину кордону спокійніше, але не першого разу. Так що ми задекларували
мобільні телефони нокіа 1 один, фотокамера 2 дві, книга 1 один, всі гроші, що
були – гривні, рублі, долари. На митниці нас перевірили єдиних у вагоні.
Прийшли, погортали книжку, зазирнули в аптечку, поцікавилися, чи муж і жена… Найбільше дивувала книжка – митник
шукав між сторінками, питав, про що вона – бо головне, щоб то не була релігійна
література. Зрештою, на весь вагон лише ми двоє мали книжку, і часом жінки,
проходячи повз із чаєм чи паловом, зупинялися здивовано, по складах читали
фа-до, знизували плечима і йшли.
Спершу потяг нагадував автобуси Львів-Перемишль – пляшки з
жовтою газованою водою зі смаком ананасу і «мастер дюшес», солодощі (шоколадні
цукерки!) конті та рошен («рошін,рошін», - з наголосом на О), «сервелат мусульманський», сметана «домик на
хуторе» виробництва Кабардино-Балкарії. Цигарок та алкоголю не видно. Спершу
жінки так завзято розкладали все це під сидіння, що я думала, контрабанда.
Виявилося – ні. Просто основне призначення цього потягу – бути базаром. Щойно
в’їздимо до Узбекистану, починається,я к сказав Богдан, «wielki bazaar kolejowy». Безперервно: шяйваршяйхарашай, балик, кукла-машина-мяч,
долар-рубль, самса-палов. Півторалітрова пляшка води – 2 тис. сум, морозиво –
2-3 тис., риба – 6 тис.(1000 сум - 3 грн).
Міняючи валюту, отримуєте мішок узбекських грошей. Це не метафора - справді дають чорний поліетиленовий пакет. Ціни в
країні вимірюються тисячами, і найбільша купюра
– тисяча сум. Більше – немає. Є
500, рідше – 200. Тому майже завжди решту вам не дають. Замість грошей – жуйка.
Одного разу в Ташкенті я спробувала посваритися за 100 сум – просто з цікавості
– вони образилися і дістали звідкись з
шухляди металеві 100 сум, наче
колекційні. Особливо дивує, що в державних установах типу паспортного столу
вказані ціни на кшталт 2368 сум.
Спека в потязі – межова.
Він прибуває на кордон в обід, і стоїть коло трьох годин. Гаряча залізна труба,
повна людей. Не знаю, чи всі, але переважна більшість вагонів – загальні. Жінки
пітніють, втираються рушниками. Чоловіки стікають потом незворушно. Не знімають
сорочок і футболок. Мені здавалося, що мешканці гарячих країв мають з дитинства
бути адаптованими до спеки, і вона не дошкуляє їм так, як нам. Але на
спеку так само скаржаться каракалпалкакські жінки, як і ми страждаємо від неї.
Помічаю новий для себе спосіб обмахуватися рушником – крутити його довкола
руки, замість використовувати за аналогією з віялом. Жінки переважно потужні і
відкриті, дружні. Чоловіки – худенькі та мовчазні.
В цьому регіоні дуже погана вода ("Та в них там екологічна катастрофа", - кажуть про цю територію щасливіші мешканці Хорезму та Ферганської долини), і чай п'ється з молоком. Це смачно, але справа навіть не в цьому. Це страшенно необхідно - спрага, піт, зневоднення, і літровий чайник не здається завеликим.В потязі можна взяти у провідника керамічний чайник (залишки совєтських сервізів), і заварювати свій чай. Або попрохати в сусідів по вагону. Після цих чайників, котрі здавалися проявом такої щедрості (багато чаю за 3 грн! втім, часто це просто один пакетик), турецька манера пити чай у малесеньких скляночках дратувала нестерпно. Але зараз я погодилася з тим, що це правильно: мало свіжого гарячого турецького чаю або багато узбекського, часто гидотного, наче "за дінамо", чаю з одного пакетика. Це не має великого значення, коли чай значить завжди значно більше, аніж просто чай.
В цьому регіоні дуже погана вода ("Та в них там екологічна катастрофа", - кажуть про цю територію щасливіші мешканці Хорезму та Ферганської долини), і чай п'ється з молоком. Це смачно, але справа навіть не в цьому. Це страшенно необхідно - спрага, піт, зневоднення, і літровий чайник не здається завеликим.В потязі можна взяти у провідника керамічний чайник (залишки совєтських сервізів), і заварювати свій чай. Або попрохати в сусідів по вагону. Після цих чайників, котрі здавалися проявом такої щедрості (багато чаю за 3 грн! втім, часто це просто один пакетик), турецька манера пити чай у малесеньких скляночках дратувала нестерпно. Але зараз я погодилася з тим, що це правильно: мало свіжого гарячого турецького чаю або багато узбекського, часто гидотного, наче "за дінамо", чаю з одного пакетика. Це не має великого значення, коли чай значить завжди значно більше, аніж просто чай.
Чекаючи на потяг на вокзалі в Бейнеу:
Також про Центральну Азію:
Мапа всієї мандрівки
https://mapsengine.google.com/map/edit?mid=zgTfu90-_4fM.k4GeWKlAFjv8
https://mapsengine.google.com/map/edit?mid=zgTfu90-_4fM.k4GeWKlAFjv8
