Вивіски хенд-мейд

Сахінкле - хінкальна в Степанцмінді, колись Казбегі, перше грузинське місто, куди потрапляють всі сухопутні туристи. Хінкалі смачні, 60 тетрі - ціна за один. В Казбегі потрібно зробити три важливі речі: піднятися до церкви в Гергеті (2170 м над рівнем моря, підйом з Казбегі займає 2 години), з'їсти хінкалі та знайти Васілія. Васілій має білу Ниву і чекатиме на вас в центрі. Знає усе, усіх, і запросить до себе в хостел, а як ні - люб'язно дозволить поставити намет в його парку. 

 Десь у Кахеті, одна з тих чудесних пекарень, де шоті (крайній хліб праворуч) вам загортає у газету старий дідо з цигаркою в одній руці, пальці іншої - в борошні.

На жаль, в Грузії рибу не їдять майже. Зате розводять форель у музеях поетів. Ця випадково висить у містечку Цнорі, в Кахеті. 

 

Намальований шоті навіть в печі,  і солоний білий сир. Якщо додати сюди помідори та вино - отримуємо щоденний раціон мандрівника у Грузії. Ну і вода, звісно. Скрізь є, скрізь смачна і безпечна.

 Перукарня, Кварелі

 Село Єніселі, Кахеті.

Тбілісі

 Хашурі, тут на ринку продають супер-диню-банан, і якщо ви не повірите в її неперевершений смак, продавець дожене вас і віддасть ту диню просто так, аби ви пересвідчилися.

Виїзд з Хашурі у напрямку Боржомі.

Це Батумі, тут приймає екстросенс.

Інші дописи про Грузію:

Стежка Піросмані, проспект Маяковського

Паломництво до міста Маяковського

"Отдыхай!" - про одну особливість грузинської ментальності

Верхня Сванеті: люблю / не люблю

Росією з України до Грузії: ночі в наметі попри трасу

ТОП-5 місць у Грузії, де добре переночувати в наметі

Грузія: стежка Піросмані, проспект Маяковського

Їхати без чіткої мети, просто, заради дороги, не мати планів, радіти містам і селам, в яких опиняєшся випадково, - в цьому є страшне задоволення. Для різноманіття можна ходити людськими слідами. Cлідами тих, хто надихає. В незнайомих країнах це часом найкращий орієнтир і ліки від дезорієнтації на місцевості. Подорож набуває інтелектуального присмаку, інколи навіть глибини. 

Їдучи в Грузію, можна

прочитати у Маяковського: "Первый дом, воспоминаемый отчетливо. Два этажа. Верхний - наш. Нижний - винный заводик. Раз в году - арбы винограда. Давили. Я ел. Они пили. Все это территория стариннейшей грузинской крепости под Багдадами"
Пригадати про Ніко Піросмані: народився в селі Мірзаані.

Одразу - неперевершений квест. Мапи брешуть, переклади помиляються. Багдаді чи Багдаті? Чи Багдад? ("Куда едете? Багдад? Там же опасно!") Не можна не згадати Міміно з його Телаві - Тель-Авівом. На мапі Грузії - по два Багдаті і так само по два Мірзаані. Обидва Багдаті - недалеко від  Кутаїсі. Виноградники є і там, і там. Між двома Мірзаані - два десятки кілометрів. Обидва - в Кахеті, коло міста з неймовірною назвою Дедоплісцкаро. Два кроки від Алазанської долини - краю вина та стомлених жінок. 

На ті, що потрібні, Багдаді та Мірзаані натрапляємо лише завдяки минулому. Радянські музеї як художника, так і поета, збудовані з думкою про вічність: якомога сіріші, щоб зберегти подібність до саркофагів. Ніхто з місцевих, може, й не бачив жодної картини Піросмані, не читав Маяковського нічого більше за "Что такое хорошо", але музеї стоять і пам'ять триває. тому нас підвозили у правильному напрямку. 
Спершу - до Ніко Піросманашвілі. 

Стежка

За Мірзаані на мапі закінчуються будь-які дороги, далі - Ширакський степ зі зміями. Найближче місто Дедоплісцкаро для українського вуха неминуче розпадається на питальне речення. На Мірзаані звідси ходять маршрутки, але в нас був трохи інший напрямок. 

Ми їхали з Сігнагі. Якщо ви в Кахеті - вас неодмінно змусять приїхати сюди. Це маленьке містечко, мешканців - не більш як дві з половиною тисячі. Ми не збиралися до Сігнагі, але опинилися там волею дорожніх патрульних. Вони везли нас із Сагареджо на схід і водій спитав: "Воровской музика любиш?" (звісно, він питав не мене, а мого супутника; в Грузії з жінками не церемоняться і їх думкою зайвий раз не цікавляться). Музика починає грати, перекрикуючи її полісмен радить нам Сігнагі , мовляв, ми собі не пробачимо, якщо не поїдемо, і все одно їм також туди, довезуть із радістю. 

Сігнагі справді сяє старовиною, нова бруківка, інформаційний туристичний центр виблискує та конкурує з поліцейським відділком навпроти. Здається, це єдине майже повністю реставроване містечко із запланованих, має бездоганний вигляд, і на диво приємне для перебування. Майже реставроване - тому, що в центрі ще добудовують готель, "самый хороший и самый дорогой", - так нам повідомили будівельники.  Місто-фортеця  розташоване на високому пагорбі над Алазанською долиною, її можна бачити тут такою, як ніде більше.  Жодного пафосуі надмірності - нам навіть пропонували гестхауз по 15 ларі, це рекорд для всієї країни. але ми ночували в наметі у парку, на дитячому майданчику. 

Таке Сігнагі. Мірзаані ж  - маленьке село, бідне, як і вся Кахеті, як і переважно вся Грузія. 

Закономірно, тут найлегший автостоп та найприємніші люди. Таксисти підвозили безкоштовно. Від села до села, по кілька кілометрів, везли газелі з кавунами, жигулі з копицями сіна на дахові та відрами вапна всередині, у селі Тібаані чоловік з круглим животом вимовив одну з ключових грузинських фраз "Отдыхай", і ми півгодини стояли з ним під горіхом, слухаючи сумну розповідь про занепад сільського господарства у Кахеті, і зрештою спітнілий трухдявий пазік із дітьми та жінками у чорному забрав нас прямісінько до Мірзаані .  

У Мірзаані можна блукати годину в пошуках музею серед достиглих слив, зеленого інжиру та гранатів, нерухомих корів та обідньої сільської тиші. вказівники "М" - лише біля автобусної зупинки та безпосередньо під музеєм. 

Хтось казав повертати праворуч, хтось потім ліворуч, і так ми вийшли на цвинтар. Тут знову паслися всюдисущі корови, стара церква відчинена. На пагорбі видніється сірий бункер. Передчуття - то музей. 

Територія його - така, що поміститься ціле наметове містечко фестивалю Артполе в його найліпші часи. Окрум самого бункеру-галереї з картинами Піросмані (11 оригіналів, інше - ксерокси, решта оригіналів у Тбілісі), є також дім, що його Ніко збудував для своєї сестри, кілька адміністративних споруд та скульптура художника на сарні. Сонне місце, нами тут не вельми цікавилися. Були стримані, наче персонал у Луврі, і спокійно робили свою роботу. Лише спитали, звідки ми, і жодної реакції, до якої ми вже звикли: "Украина?! Брат!" 

Розчаровані трішки прохолодним прийомом, пішли шукати емоційної компенсації, тобто вина. Хотіли купити літр. У відповідь на це чоловік з подвіря, де сушилося щось схоже на традиційний хліб "шоті", який не мав би сушитися, розсміявся і повів нас туди, де є вино. Зник за брамою, за хвилину повернувся із повною пляшкою, грошей не брав ("Возьмите так, подарок"), і вже через паркан гукав на прощання: "Дорогой! чтоб ты знал - это саперави!" 

В якості постскриптума - невеличка галерея саморобних наївних вивісок сучасної Грузії, реверанс в бік Піросмані. Вона тут. 

Інші дописи про Грузію:

Вивіски хенд-мейд наїв-стайл 

Паломництво до міста Маяковського

"Отдыхай!" - про одну особливість грузинської ментальності

Верхня Сванеті: люблю / не люблю

Росією з України до Грузії: ночі в наметі попри трасу

ТОП-5 місць у Грузії, де добре переночувати в наметі

Nowa Huta / Нова Гута - село, місто і люди.

Коротка попередня довідка: Нова Гута - найбільша і найсхідніша дільниця Кракова. Збудована у 50-х роках як соціалістичне місто для робітників металургійного заводу  ім. Леніна. Похмуре місце з одноманітною забудовою, небезпечне після заходу сонця. Комуністична екзотика для вибагливого туриста. Лише частина цього є правдою.

Нова Гута мала б виглядати так:

Але Леніна прибрали, лишивши на його місці троянди, і молоді мешканці тепер не знають точно, чи то був Ленін, чи Сталін. Це цікаво з перспективи України, нам здається очевидним, що то був саме Володимир Ілліч, іменем якого називали дітей. Хоча, необізнаність поляків я може мати свою логіку: роботу над проектом забудови розпочали у 1953 році, і по смерті Сталіна у 1953 цілком могла виникнути ідея пам’ятника.  Зараз Леніна можна побачити на поштівках та картинках-голограмах, де Ленін то зникає, то з’являється, залежно від кута погляду (хочеться додати двозначності, сказавши «точки зору»).

Нова Гута була спроектована як комфортне соціалістичне місто  для працівників металургійного заводу на схід від Кракова, щоб вітер не приносив у старе місто дими та пил. І як противагу романтичному  Кракову. Широкі вулиці та багато зелені – зі стратегічними цілями, звісно: швидка евакуація, пом’якшення ударної хвилі на випадок вибуху і т.д. Троянди не слугували жодним стратегічним цілям, але без них важко уявити справжнє соціалістичне місто. Можливо, вони все ж таки мали стратегічну мету – вигідно виглядали на листівках з краєвидами нових міст для щасливих людей: блакитне небо, нова робітнича забудова, троянди. Партія не переймалася особливо, використовуючи символ, геть чужий комуністичній ідеї. Якби трохи інший клімат – ми могли б мати клумби, засаджені лілеями.

Нову Гуту порівнюють із Сиховом та Магнітогорськом. Навколо неї формується атмосфера понурої комуністичної пам’ятки, монохромної на вигляд, небезпечної на дотик. Це допомагає привертати увагу туристів, які  приїздять сюди на «комуністичні тури». Поляки скаржаться на одноманіття забудови, сірість пейзажу та небезпечні темні вулиці ввечері. Я справді зауважила кілька ознак можливої небезпеки: трохи більше, ніж деінде коротко стрижених молодих чоловіків, недбалі, але войовничі графіті на стінах. Але я також зауважила дітей у тихих подвір’ях і одяг, що сушиться ніби й без нагляду. Зараз все менше людей в Україні вішають одяг на вулицю, особливо у нових районах. Для мене цей кольоровий одяг – не просто шмаття, що гарно виглядає на фото. Це знак, що люди почуваються безпечно. З іншого боку – це наслідок. Наслідок того, що в деяких найстаріших кількаповерхових будинках немає балконів. 

Люди тут не просто вішають білизну на вулицях. Вони поводяться як мешканці сонного центральноукраїнського містечка. П’ють пиво в суботу зранку на лавочках, проводять час за грою в карти, здають порожні пляшки в магазин. З вікон пахне яблучним пирогом , звісно ж, з корицею.

В Новій Гуті дуже багато села. З різних причин. По-перше, для того, аби збудувати нове, можливо, ідеальне, але точно соціалістичне місто, зрівняли з землею декілька сіл. Їхнім мешканцям дали смішні гроші, або вселили в нові блоки чи робітничі готелі. Робітничі готелі були просто бараками з браком місця та гігієни. Вони будувалися на вулицях, які не мали назв. Замість імен – Centrum А-2.

Сюди переселяли ромів, яким саме тоді заборонили мандрівний спосіб життя, а також українців в рамках операції  «Вісла», репатріантів з Німеччини, Франції, Бельгії. Також є дані про 150 греків. Але найбільше було селян, котрі приїхали працювати на заводі. Бабуся моєї знайомої приїхала сюди з Вільно і була страшно невдоволена таким життям, а її дідусь, натомість, із села в Сілезії, і для нього це було «новою надією на краще», як висловилася та дівчина.  Вони тримали у лазничках свиней,  а курей - у коридорах. Висаджували квіти та фруктові дерева на подвір’ях. Здається, затишок на подвір’ях Нової Гути завдячує саме сільській звичці до тісних контактів із сусідами, а не успіхові соціалістичних проектувальників.

Село з Гути досі не зникло. Навіть зараз не обов'язково їхати в автобусний тур довкола Кракова, аби побачити дерев'яну архітектуру 17 ст. Часом почуваєшся як в етнографічному музеї. 

  

Життя Нової Гути має багато сторін. Не всі чоловіки грають в карти, і не всі квіти тут - троянди. 

Краків постіндустріальний ІІ

Продовжуючи розповідь про заводи і фабрики.

Як і багато місць, Краків складається з пазлів – містечок, сіл та навіть ідеальних соціалістичних міст, які були цілком самостійними, поки не стали частиною більшого міста . Вони мають свій центр та периферію. Одне з них - Podgórze (не хочеться перекладати як Підгірці) -  було окремим містом трохи більш як сто років тому. Zabłocie (знов не має бажання називати це Заболоттям, хоча воно ним є фактично) - промислова окраїна міста. Коли Краків був фортецею, тому вся промисловість концентрувалося на протилежному березі королівського колись замку.

Тут існувало чимало фабрик, і невдовзі їхні назви мають стати туристичною принадою дільниці. Це задоволення – перелічити їх. Фабрика сіток, меблів, залізних конструкцій  та виробів орнаментальних кутих Йозефа Горецького, фабрика мила Чеслава Шмєховського, скринь - Владислава Янковського, «Wódki Krakowskie», назва якої говорить сама за себе, фабрика сірників «Znicz». Тут навіть виготовляли механізми до парасоль на фабриці «Superior», а також існувало підприємство “Wawel”, у яке я щиро вірила як у кондитерську фабрику (така існує зараз), але була розчарована. Виявилося, йдеться не про солодощі, а про скло.

Пік популярності переживає зараз фабрика Шиндлера, або ж Малопольська фабрика емальованих та бляшаних виробів (зрештою, я не заглядаю у словник зараз, у це сумне провалля, переклад може бути неточним, а точно це буде так: Małopolska Fabryka Naczyń Emaliowanych i Wyrobów Blaszanych «Rekord»). Фабрика виникла у 30-х, а восени  1939 році новим власником став німець Оскар Шиндлер, саме той, хто врятував життя сотням євреїв.  Фабрика стала називатися “Emalia” і потім Спілберг зробив фільм, який я не дивилася досі. Тепер тут є музей місця, власне, фабрики, а також музей сучасного мистецтва MOCAK (Museum of Contemporary Art in Kraków, слідуючи за логікою, мав би бути MOCAIK). Зараз непросто зрозуміти, які з приміщень були фабрикою “Emalia”, а які збудували у 21 ст. за проектом італійця Клаудіо Нарді. Тепер це єдиний комплекс, перша у Польщі такого типу споруда, призначена саме для демонстрації сучасного мистецтва. Зараз тут основна експозиція присвячена спорту. Квиток коштує 5 PLN, і це в три рази дешевше за вхід у музей фабрики Шиндлера.

Навпроти фабрики Шиндлера - кольорове еко-веган кафе для контрасту

Поруч - будинок фабрики телекомунікаційних пристроів Telpod. Один з монументальних зразків архітектури епохи PRL,  вона займала також частину фабрики Шиндлера.

Перша фабрика косметичних виробів Miraculum не має жодної трагічної історії воєнних часів, але у 21 ст. з фабрикою сталися інші цікаві речі. Зараз це сонне місце із жовтими слонами на стінах, згорнутими парасольками та замками на дверях. Кілька років тому тут виникла справжня FABRYKA, тобто на територію прийшли художники, музиканти та інші екзотичні птахи і звірі. Але зараз життя завмерло і було б цікаво дошукатися причин, але, підозрюю, вони досить банальні і пов’язані з грошима. Зрештою, тут час від часу відбуваються одиничні культурні події і лофти тут ще не зробили.

Лофти натомість зробили із старого млина “Ziarno”. Млин збудували у 1919 році, спершу одноповерховим, пізніше добудували ще зо три поверхи. Діяв до 2002 року, а надалі тут здійснили чи не перший у Кракові проект ревіталізації. Власне, ці лофти так і стоять на самоті посеред напівруїн, як-от споруда навпроти. Житло це надійно охороняється від прибульців зараз, а тому єдина можливість побачити, як саме трансформували нутрощі млина, - подивитися на фотографії Павела Судера тут. Він називає себе постіндустріальним фотографом і його знімки мені подобаються.

Це фото, звісно, моє

Трошки про мистецькі інтервенції. Podgórze  має трохи мюралів.  Цю стіну хотіли перетворити на книжкову полицю площею 150 кв. м десяток художників у рамках проекту Strafe Wolnego Czytania. 

Умовна межа між районами Zabłocie та Podgórze проходить по залізничній колії. Під колією – тунель, крізь який проходять туристи від площі Героїв гетто до музею Шиндлера. Перед тунелем – ще один, додатковий. Це робота художника, має назву AUSCHWICWIELICZKA, де Аушвіц (або ж Освєнцім) – концентраційний табір неподалік Кракова, а Вєлічка – копальні солі та соляні печери так само недалеко. Проїзд автобусом до Вєлічки коштує 3 PLN, екскурсія – близько 80 PLN. Сюди неодмінно приїздять ті, хто прагне скористатися всіма туристичними пропозиціями цього міста. Це традиційний битий шлях туриста  у Кракові - «Старе місто-Аушвіц-Вєлічка». Інші об’єкти, будь ласка, проходимо із заплющеними очима. 

Площа Героїв Гетто – колишня автобусна станція і стоянка. Здається, звідси вивозили євреїв у фільмі «Піаніст» Поланьскі у концентраційний табір Płaszów , менш відомий за Аушвіц? Якщо навіть не звідси і не туди, то, здається, цукерку ділили на чотирьох вони на площі, яка зараз називається Героїв гетто. Тому що саме тут, на Podgórzu,  під час війни було гетто. Монумент жертвам чи героям  неможливо сфотографувати. Можливо, саме такою була ідея авторів  (Piotr Lewicki, Kazimierz Łatak) – стільці утворюють геометричну сітку, і відстань між ними здається нескінченною. 

Щоб усе не було так сумно - маленький магазинчик неподалік Fabryky, він так і називається, Sklepik. Це настільки зворушливо, і не можна не думати, що тільки щасливі люди могли таке влаштувати.