24 вересня 2012 р.

"Отдыхай!". Про одну ментальну особливість грузинів


Дорога піднімається вгору, тобто на північ, від Зугдіді, столиці муніципалітету Самегрело-Земо Сванеті (тобто Верхня Сванеті), проходить над довгою ущелиною із водою невинного кольору – водосховищем Джварі, далі асфальт повільно просувається усе вище, від села до села, тунелями, вузька смуга темного асфальту, на якій пасуться корови. Корови у Грузії присутні скрізь, вони – метафізична ознака того, що нація у своїй найщирішій  сільській сутності не поспішає за видимим прогресом держави.

Я придумую собі свою особисту Грузію. Країну, котрої не існує ніде, окрім мапи та моєї свідомості. Намагаюся бути дуже точною у дотриманні мапи.  Ні на крок від неї. З іншого боку, моя персональна мапа Грузії спотворює ту, реальну, яка існує надрукована чи в пікселях.  Так, як на фізичних мапах колір стає темнішим коричневим в міру набору висоти, так і на моїй особистій мапі є градація кольорів.

Найяскравіші ділянки – ті, про які лишилося найбільше спогадів, де ми проїхали, спинилися, переночували, побалакали з людьми, потрапили в халепу, раділи життю. Казбегі, Ананурі, Мцхета, загалом Кахеті, Тбілісі, Боржомі та гори навколо Кутаїсі, Аджарія, ну і Сванеті, звісно. Найблідіші – ті, куди ми не потрапили, і тепер лише уявляємо. Пульсують червоним Південна Осетія та Абхазія - заборонені  і недосяжні в рамках нашого обережного досить маршруту.
Мапа Грузії є досить віртуальною і зараз. Традиційно, її контури зображуєть із Південною Осетією та Абхазією, без них це ніби й не Грузія, але доступ на ці землі просто закритий для мирних грузинів.  Із вигризеною Осетією та відламаною Абхазією це буде зовсім інша країна.

На моїй мапі Грузії безліч темних плям, я не заповнюю ці території навіть фантазіями, бо цікавіше фантазувати про те, що бачив. Тому я уявляю свою персональну Грузію. І мої маріонеткові грузини не поспішають. Це їхня невід’ємна ментальна риса. Докази?

Докази:

1. Тонка смуга темного асфальту пнеться вгору, поміж ущелиною, заповненою водою невинного кольору – Джварським водосховищем, та крутою стіною лісу. Від села до села, крізь тонелі, долаючи неминучі перешкоди на дорозі – корів. Якщо ті переходять шлях у кількості більше трьох осіб, авта спиняються. Навіть рідко який водій вдається до такого очевидного в Україні способі налякати тварину, як сигнал. Але корови рідко переходять дорогу. Зазвичай вони плетуться вздовж її посередині. Вони не жують жуйку, тому що не їдять. Водії, отже, чекають, об’їжджають, геть не нервуючись. Не поспішаючи.

2. Сакральна фраза-пропозиція, її можна почути у крамничці коло траси, на сільській дорозі, скрізь, де ти крокуєш з рюкзаком чи без нього. Найчастіше право вимовляти цю фразу належить чоловікам старшого віку, але якщо таких немає в колі зору, жінки теж можуть собі дозволити це проказати. «Отдыхай!», - вас запрошують в тінь горіха чи абрикосу, на дерев’яну колоду, на лаву, за пластиковий столик у придорожній продуктовій крамничці, просто за стіл господарі, в яких ви прийшли купувати вино. 

Отож, чоловіки Грузії перечікують сонячний полудень майже так само стоїчно і незворушно, як численні випадкові персонажі есеїв Анджея Стасюка, дерева проростають крізь паркани, а кавуни - крізь землю, за літом приходить осінь , за весною - літо, природні цикли тривають, каруселі зупиняються в очікуванні.













3 вересня 2012 р.

Випадкове паломництво до місця народження Маяковського


Привид курорту


«Село Багдади Кутаисской губернии» в регіоні Імереті  встигло стати містом та кілька десятків років (з 1940 по 1990 рр.) називатися Маяковським. Можливо, це був пік його слави, а зараз це невиразне поселення серед симпатичних невисоких гір. Гори вкриті лісом, і десь у глибині ховається фантастичний – можливо – курорт Саірме, про який не втомлюються повторювати всі мешканці Багдаді, наче це їхня персональна гордість. Я була майже до сліз розчулена, коли кілька днів тому побачила мінеральну воду Саірме у привокзальному супермаркеті в Джанкої. Майже наполовину дешевша за Боржомі, але все одно страшно дорога для мене адже я збиралася всього-на-всього помити виноград...

Два кілометри



Площа у Багдаді
Що лишається від ринку наприкінці дня
Окрім розмов про Саірме, у Багдаті є центральна площа і водночас кільце транспорту. Звідти відходить пряма дорога до музею. Якщо запитати про відстань –  майже стовідсотково отримаєте традиційну грузинську відповідь  «2 кілометри».  Це найправдивіша міра довжини в Грузії. А також стандартна відстань, яку треба пройти людям з рюкзаками до місця, де можна розбити намет. Два кілометри від парку Мінеральних вод до плато у Боржомі, два кілометри до перших полів, де можна поставити намет у Местії… Отже, до музею Маяковського у Багдаті потрібно йти два кілометри дорогою, потім через міст – і ліворуч.

Музей та Бека


Розслаблені добротою оточуючих, що супроводжувала нас цілий день, сподівалися розбити намет на території музею або й піти ночувати додому до його директора. Нам сказали: «Його звати Бека. Покличте, він живе поряд». Ми собі уявляли, як приходимо до музею, стукаємо у ворота, де мешкає Бека, дивимося музей і, щасливі, ставимо намет на подвір’ї. 

Виявилося не зовсім так. Музей – за зразком музею Піросмані. Розташований на околиці сірий бетонний. На території – старий реставрований дім, де жили Маяковські плюс будівля новіша, та що сіра, а що у ній – це уявити можна. Все що наклеїли на стіни при  відкритті музею  року божого давнього, совєтського, так і висить досі, пилом припадає
Півміста приходить до музею по воду. Увечері все виглядає, наче старші класи приїхали на екскурсію з батьками. Тут б’є джерело з крижаною водою. Поруч – два кам’яних акваріуми, у них – форелі, близько двадцяти, почуваються безпечно. Священні тварини. 

Розпитуємо про Беку. Безрезультатно. Ми тут явно чужі, ніхто не хоче зрозуміти нас жодною мовою. Врешті знаходиться хлопець, який розуміє російську, і жінка, яка знає номер Беки. Пояснюємо, що дуже любимо поезію, що паломники, приїхали з України, хочемо бачити і пройматися. Беку не проймає. До музею сьогодні він вже не прийде. Чи можна поставити намет? Ні, це ж державна власність. В мене віднімає мову. Вже тиждень у Грузії, ми ночували під церквою Мцхеті, на дитячому майданчику в Сігнагі, в парку Васілія у Казбегі, біля  «євроозера» в Кварелі,  на пляжі у Батумі-Кобулеті, а тут нам кажуть про державну власність?! Коли мова повертається, я ображено кажу пафосну фразу, мовляв, у Грузії  нам ще ніколи не казали «ні», і ми гордо покидаємо музей. З тим, щоб обернутися на жіночий крик нам услід . Вона не говорить російською, що й казати про англійську, у неї вдома гості і малі діти, але ми можемо піти до неї ночувати.

Так опиняємося серед великої родини, в якій більше жінок, аніж чоловіків, і це вперше мені доводиться багато говорити, і мене слухають. Легковажні  розмови тривають до ночі, я доходжу висновку, що в цій Кутаїській губернії дуже гарні жінки, чого не скажеш про попередні регіони Грузії.

На ранок ми телефонуємо до Беки. Він не схильний відчинити музей о десятій, приходить лише близько 11. Я вже сердита, і коли він після кількох завчених фраз замовкає і починає клацати мобільником, я ставлю йому «провокативні» питання. Директор лишається непробивним для моїх словесних колючок, він собі далі зайнятий телефоном, ми пригадуємо, що Маяковський писав про двоповерховий дім, де на першому  був «винный заводик», я кажу це нашому мовчазному працівнику музейної сфери. «Это не тот дом», - ммм…
Далі переходимо зі старого дому в палаццо червоної пропаганди та гучних лозунгів. Бека мовчить та грається в «змійку» чи видаляє старі смс, червона пропаганда кричить зі стін, ми втомлюємося та виходимо з музею мовчки і сумно. Зазвичай дякуємо втричі більше, ніж потребує ввічливість, але не цього разу.


Зайве в цій історії про музей


Словом, паломництво до Маяковського-Багдаті було лише приводом проїхати цю довгу регіональну дорогу, стояти на перехрестях у селах, назви яких ми не запам’ятаємо, відпочивати у холодку разом із козами, змінити кількох водіїв, які запрошували до себе, і кілька маршруток, де з нас не брали грошей, зустріти другу і останню в Грузії жінку за кермом, врешті потрапити на щедрий обід до гостинної родини і потрапити у цілком містичне місце, десь між містечком Вані та Багдаті.
Колишній санаторій, де мешкали біженці ще кілька років тому зараз виглядає так, як багато санаторіїв, скажімо, навіть у Ворзелі. Не дивує занедбаність цього місця із смердючою сірчаною лікувальною водою. Дивує інше – він досі діючий. Близько десяти жінок віком за п’ятдесят ми зустріли в одному з корпусів. Цікаво, чи в них є путівки?







17 серпня 2012 р.

Вивіски хенд-мейд

Сахінкле - хінкальна в Степанцмінді, колись Казбегі, перше грузинське місто, куди потрапляють всі сухопутні туристи. Хінкалі смачні, 60 тетрі - ціна за один. В Казбегі потрібно зробити три важливі речі: піднятися до церкви в Гергеті (2170 м над рівнем моря, підйом з Казбегі займає 2 години), з'їсти хінкалі та знайти Васілія. Васілій має білу Ниву і чекатиме на вас в центрі. Знає усе, усіх, і запросить до себе в хостел, а як ні - люб'язно дозволить поставити намет в його парку. 

 Десь у Кахеті, одна з тих чудесних пекарень, де шоті (крайній хліб праворуч) вам загортає у газету старий дідо з цигаркою в одній руці, пальці іншої - в борошні.

На жаль, в Грузії рибу не їдять майже. Зате розводять форель у музеях поетів. Ця випадково висить у містечку Цнорі, в Кахеті. 
 

Намальований шоті навіть в печі,  і солоний білий сир. Якщо додати сюди помідори та вино - отримуємо щоденний раціон мандрівника у Грузії. Ну і вода, звісно. Скрізь є, скрізь смачна і безпечна.


 Перукарня, Кварелі


 Село Єніселі, Кахеті.

Тбілісі

 Хашурі, тут на ринку продають супер-диню-банан, і якщо ви не повірите в її неперевершений смак, продавець дожене вас і віддасть ту диню просто так, аби ви пересвідчилися.

Виїзд з Хашурі у напрямку Боржомі.

Це Батумі, тут приймає екстросенс.




Грузія: стежка Піросмані, проспект Маяковського



Їхати без чіткої мети, просто, заради дороги, не мати планів, радіти містам і селам, в яких опиняєшся випадково, - в цьому є страшне задоволення. Для різноманіття можна ходити людськими слідами. Cлідами тих, хто надихає. В незнайомих країнах це часом найкращий орієнтир і ліки від дезорієнтації на місцевості. Подорож набуває інтелектуального присмаку, інколи навіть глибини. 
Їдучи в Грузію, можна
прочитати у Маяковського: "Первый дом, воспоминаемый отчетливо. Два этажа. Верхний - наш. Нижний - винный заводик. Раз в году - арбы винограда. Давили. Я ел. Они пили. Все это территория стариннейшей грузинской крепости под Багдадами"
Пригадати про Ніко Піросмані: народився в селі Мірзаані.
Одразу - неперевершений квест. Мапи брешуть, переклади помиляються. Багдаді чи Багдаті? Чи Багдад? ("Куда едете? Багдад? Там же опасно!") Не можна не згадати Міміно з його Телаві - Тель-Авівом. На мапі Грузії - по два Багдаті і так само по два Мірзаані. Обидва Багдаті - недалеко від  Кутаїсі. Виноградники є і там, і там. Між двома Мірзаані - два десятки кілометрів. Обидва - в Кахеті, коло міста з неймовірною назвою Дедоплісцкаро. Два кроки від Алазанської долини - краю вина та стомлених жінок. 

На ті, що потрібні, Багдаді та Мірзаані натрапляємо лише завдяки минулому. Радянські музеї як художника, так і поета, збудовані з думкою про вічність: якомога сіріші, щоб зберегти подібність до саркофагів. Ніхто з місцевих, може, й не бачив жодної картини Піросмані, не читав Маяковського нічого більше за "Что такое хорошо", але музеї стоять і пам'ять триває. тому нас підвозили у правильному напрямку. 
Спершу - до Ніко Піросманашвілі. 



Стежка

За Мірзаані на мапі закінчуються будь-які дороги, далі - Ширакський степ зі зміями. Найближче місто Дедоплісцкаро для українського вуха неминуче розпадається на питальне речення. На Мірзаані звідси ходять маршрутки, але в нас був трохи інший напрямок. 

Ми їхали з Сігнагі. Якщо ви в Кахеті - вас неодмінно змусять приїхати сюди. Це маленьке містечко, мешканців - не більш як дві з половиною тисячі. Ми не збиралися до Сігнагі, але опинилися там волею дорожніх патрульних. Вони везли нас із Сагареджо на схід і водій спитав: "Воровской музика любиш?" (звісно, він питав не мене, а мого супутника; в Грузії з жінками не церемоняться і їх думкою зайвий раз не цікавляться). Музика починає грати, перекрикуючи її полісмен радить нам Сігнагі , мовляв, ми собі не пробачимо, якщо не поїдемо, і все одно їм також туди, довезуть із радістю. 





Сігнагі справді сяє старовиною, нова бруківка, інформаційний туристичний центр виблискує та конкурує з поліцейським відділком навпроти. Здається, це єдине майже повністю реставроване містечко із запланованих, має бездоганний вигляд, і на диво приємне для перебування. Майже реставроване - тому, що в центрі ще добудовують готель, "самый хороший и самый дорогой", - так нам повідомили будівельники.  Місто-фортеця  розташоване на високому пагорбі над Алазанською долиною, її можна бачити тут такою, як ніде більше.  Жодного пафосуі надмірності - нам навіть пропонували гестхауз по 15 ларі, це рекорд для всієї країни. але ми ночували в наметі у парку, на дитячому майданчику. 
Таке Сігнагі. Мірзаані ж  - маленьке село, бідне, як і вся Кахеті, як і переважно вся Грузія. 




Закономірно, тут найлегший автостоп та найприємніші люди. Таксисти підвозили безкоштовно. Від села до села, по кілька кілометрів, везли газелі з кавунами, жигулі з копицями сіна на дахові та відрами вапна всередині, у селі Тібаані чоловік з круглим животом вимовив одну з ключових грузинських фраз "Отдыхай", і ми півгодини стояли з ним під горіхом, слухаючи сумну розповідь про занепад сільського господарства у Кахеті, і зрештою спітнілий трухдявий пазік із дітьми та жінками у чорному забрав нас прямісінько до Мірзаані .  


У Мірзаані можна блукати годину в пошуках музею серед достиглих слив, зеленого інжиру та гранатів, нерухомих корів та обідньої сільської тиші. вказівники "М" - лише біля автобусної зупинки та безпосередньо під музеєм. 



Хтось казав повертати праворуч, хтось потім ліворуч, і так ми вийшли на цвинтар. Тут знову паслися всюдисущі корови, стара церква відчинена. На пагорбі видніється сірий бункер. Передчуття - то музей. 



Територія його - така, що поміститься ціле наметове містечко фестивалю Артполе в його найліпші часи. Окрум самого бункеру-галереї з картинами Піросмані (11 оригіналів, інше - ксерокси, решта оригіналів у Тбілісі), є також дім, що його Ніко збудував для своєї сестри, кілька адміністративних споруд та скульптура художника на сарні. Сонне місце, нами тут не вельми цікавилися. Були стримані, наче персонал у Луврі, і спокійно робили свою роботу. Лише спитали, звідки ми, і жодної реакції, до якої ми вже звикли: "Украина?! Брат!" 




Розчаровані трішки прохолодним прийомом, пішли шукати емоційної компенсації, тобто вина. Хотіли купити літр. У відповідь на це чоловік з подвіря, де сушилося щось схоже на традиційний хліб "шоті", який не мав би сушитися, розсміявся і повів нас туди, де є вино. Зник за брамою, за хвилину повернувся із повною пляшкою, грошей не брав ("Возьмите так, подарок"), і вже через паркан гукав на прощання: "Дорогой! чтоб ты знал - это саперави!"