А ось посилання на нормальну працюючу мапу гугл
2 людей
5 країн
10 кордонів
26 днів
Вісім з половиною тисяч кілометрів
4800 грн.
Спершу ми без жодних підстав, просто дивлячись на мапу, вирішили, що пунктом призначення буде Киргизстан, Іссик-Куль. Але мапа має не так багато спільного з реальністю, тому з різних причин (про них я розповім далі) до Іссик-Куля ми не поїхали. Так само як і до Бішкека, хоча ним я цікавилася найбільше до поїздки. Цікаво було подивитися на місцевий архітектурний конструктивізм, додавала оптимізму діяльність ШТАБа. Загалом Киргизстан здавався найцікавішим з-поміж станів, які ми збиралися проїхати. Казахстан виглядав завеликим, щоб про нього мати якесь уявлення. Узбекистан лякав і здавався найбільш мусульманським, найбільш консервативним і найзамороченішим в плані законів. Він саме таким і виявився, але окрім цього - і це важливіше - несподівано простим, гостинним, приємний і безпечним.
Сьогодні я натрапила на сайті filmsforaction.org на
документальне кіно «Meet the Stans»
– про країни Центральної Азії. Цікаво глянути - я зраділа, що фільм аж на сто сорок хвилин. Можна було чекати на щось серйозне. "Dried up seas, radioactive grazing grounds, and heroin dealers", - прочитала в короткій анотації до фільму. Певно, чергова огидна параноїдально-екстримальна для західного туриста приманка: спробуй поїхати в пострадянську центральноазіатську країну, в один із цих моторошних станів і лишитися живим.
Ми бачили Стани інакшими. І хоча мандрівка й почалася з Росії (Каменск-Шахтинський,
платонівські місця, Белая Калитва, монотонна придонська рівнина), я почну з
Казахстану.
Російсько-казахський кордон
З Астрахані до російського прикордонного
селища Красний Яр ходить автобус – з автовокзалу. Він розташований поруч із
залізничним, пішки туди легко дійти хвилин за 20 навіть від мосту через Волгу. Це основне місце в Астрахані, бо на березі
Волги коло мосту приємно розкласти намет і помитися. Ми зробили так двічі і
жодного разу не пошкодували: в дорозі трапляються такі приємні місця для
ночівлі, куди хочеться повернутися, і астраханський берег Волги – одне із них.
В Красному Яру найліпше зупинити
авто до прикордонного Караузека, яке б перевезло через кордон. Пішохідний перехід тут відсутній, бо нейтральна
смуга між кордонами – 8 км. Нам пощастило зупинити казаха, і хоч він
відмовився перевезти нас безкоштовно, був дружній і веселий. Ми заплатили йому 200 рублів.
На кордоні – жодних проблем, наші
рюкзаки не перевіряли, митних декларацій ми не заповнювали, Узбекистан лишався
попереду і ми ще не уявляли собі, як декларуватимемо «Фадо» Анджея Стасюка «книга
– 1 – один». Одразу за кордоном – село Котяєвка, а рух слабкий, як часто буває
на прикордонних територіях. Вздовж траси – кілька убогих сіл, сумніших за села
Аджарії – найзбідованіші житла, які доводилося бачити до того часу. Глиняні
хати з пласким дахом, кольору коричнево-вохряної землі,здається, цей матеріал
називається саман.
Пешком приехали?
Тут ми вперше зіткнулися з явищем,
яке нас часом смішило, часом дратувало, але супроводжувало впродовж всього
місяця в Казахстані, Узбекистані, Киргизстані, і з часом стало таким знайомим і
близьким. "Пешком?" – це перше питання, яке ставили нам. Наступні: откуда?муж-жена?дети
есть? "Пешком приехали?" – доброзичливо питали нас щодня, щойно ми з’являлися в
черговому місті. Люди в основному не уявляють, що таке цей автостоп ("Автостоп - це такий маленький автобус?", - запитала студентка з Ташкента на узбексько-киргизькому кордоні). Часом ми
пояснювали водіям, що таке автостоп, часом – ні. І так само деколи пояснення допомагали
переконати професійних таксистів, а деколи – не дуже.
В той перший день у Казахстані нам не пощастило застопити
транзитну машину, і тому нас підвозили потроху від села до села – до вечора проїхали до селища Ганюшкіно, його назву всі вимовляли якось як гАньшкіна. Без
перебільшення, тут спиняється кожна третя машина. З них кожна друга
відмовляється везти без грошей. Таксі, таксі?! – водії. Нет, нет! – ми. Вони сміються: пешком? Далеко, не дойдете. Ми лишаємося. Ось така була розмова з казахським прикордонним міліціонером:
-
Куда?
-
В Таджикістан, на Памір – смотреть горы (ми придумали таку відповідь, яка мала
виправдовувати наше безглузде в очах більшості місцевих мешканців пересування
на схід: вот вы катаетесь, я бы на вашем месте денег за это время заработал для детей).
-
А тут,
в Казахстане, куда?
-
Атирау.
Потом Бейнеу.
-
А-а,
пешком?
-
Нет,
не пешком. Попутками. Автостопом.
-
А-а,
я видел тут утром двоих на велосипедах. А вам пешком долго будет.
-
Мы не
пешком. Нас подвозят. Автостоп.
-
Сложно.
До Атырау – 200 км.
-
Ну да…
-
Какого
года?
-
Что
каково?
-
Ну,
года какого?
-
Рождения?
-
Да.
-
Восемдесят
шестого. И восемдесят восьмого.
-
И я
восьмого.
-
(посміхаємося)
-
Ну,
мы пойдем. А воды у вас можна набрать?
-
Вода
кончилась. В магазине вода.
-
(сумно
дивимося назад, на кілька
прикордонних кіосків і синій зачинений вагончик з написом «чайхана»)
-
Вы
надолго? Назад когда?
-
Недели
через три.
-
Нет,
пешком не успеете…
