Ця стаття вийшла в 50 номері
"Українського тижня", у 2013 році. В онлайн-версії Тижня вона так не з'явилася, тож викладу її тут - і фотографій більше буде.
Із фото ситуація така. Зроблені вони на семирічну цифрову мильничку, з якої випадає батарея, і треба притримувати її пальцем. Якість - нема що пояснювати. Але якби я припхалася в Іран із ліпшою і значить більшою камерою - я би почувалася ще скутіше на вулицях іранських міст. Маленьку камеру легко сховати в долонях ще й фоткати на рівні стегон.
Або ще такий прийом: проходила повз цікавий мені сюжет, і натискала кнопку вже тоді, як віддалялася, а фотоапарат тримала просто в опущеній руці. Так робила й в Туреччині, коли хотіла сфоткати сирійських біженок, але не наважувалася повернутися до них обличчям із камерою. Завжди незручно за таке своє зацікавлення.
Бували, звісно, винятки - часом щастило. Так в Бухарі ми зробили цілу фотосесію із дівчатками з ровером (а вони потім із нами). А в Ісфагані купувала в чудового діда зелені апельсини і просила знаками його про дозвіл на фото. Промовчав - я вирішила, що це згода. Із цією жінкою переїздила ірано-турецький кордон.
В Ірані я була всього тиждень. Правда те, що ніц не можна за цей час зрозуміти. Можна лише переконатися, що Lonely Planet багато фантазує, хоча якби я спинялася в готелях, путівник був би корисний. Але в готелях я не спинялася - п'ять ночей в автобусі. Про це напишу окремо, і про формулу мінімальної гігієни, яку винайшла для себе тоді :) І ще напишу про спробу перетину кордону з Іракським Курдистаном. Невдалу, щоправда, але я повернуся.
Власне, от сама стаття.
На мапі світу Іран – оранжевий. Це також колір Аргентини, Іспанії та Сирії. Але в наших головах він, можливо, фіолетовий. Кажуть, це колір загадки. Або просто чорний – як жіноче вбрання у цій крайні, що ми часом бачимо в новинах.
Серед європейців та близьких сусідів згадка про подорож до Ірану будить страх і запитання: навіщо. Серед іранців самотня дівчина, яка подорожує країною, викликає підозру, нерозуміння і зацікавлення. Тому хочеться говорити не про величну архітектуру та пейзажі Ірану, хоча вони саме такі, і величні, і прекрасні. Цікавіший - досвід тижневого перебування в цій країні, особливість якого в тому, що він – жіночий.
У дзеркалі: чорний, в квіточку чи турецький огірок?
За законами Ісламської Республіки Іран, запровадженими після Ісламської революції 1979 року, жінки повинні закривати усе тіло, за винятком обличчя та рук (від зап’ястків до кінчиків пальців). Але Іран – це суцільні компроміси між законом та здоровим глуздом, законом та модою. Нікого не дивують дві подружки під ручку, одна – закрита з голови до ніг чорною чадрою (чадра з перської означає намет) або навіть у нікабі (покриває голову та обличчя, лишаючи лише проріз для очей), друга – у джинсах та верхньому одязі, подібним до демісезонного пальта, із ледь накинутим на голову вишуканим шарфом.
Але ані чадру, ані інші консервативні види жіночого вбрання закони Ісламської республіки носити не вимагають. Отже, їхні власниці слідують традиції, власним переконанням чи – найчастіше – родинним звичаям. Чимало жінок дотримуються вимог дрес-коду лише настільки, аби не розсердити «моральну поліцію». У столичному Тегерані норма – стильно завите чи фарбоване волосся, високі підбори. Замінником недоступних деталей гардеробу стає яскравий макіяж. Сліди червоної помади скрізь: на келихах, виделках, щоках. Про те, як виглядають столичні іранські красуні, можна скласти враження, переглянувши блог
The Tehran Times.
У великих містах на півдні країни, Ширазі та Ісфагані, більше дівчат із чорними хустками на головах. На заході Ірану, в курдському регіоні, жінки вбрані у барвисті спідниці, традиційні штани-шалвари та квітчасті хустки. Втім, і чорні, і кольорові хустки іранським громадянкам вдається носити, наче модні капелюшки. А для іноземок найважливіше – не переборщити. Коли перські жіночки лише злегка перекидають шалик через плече, ми прагнемо замотати його на голові намертво. У свій перший день в Ірані я міцно зав’язую довгий шарф позаду шиї. Тримається цілий день, а моя приятелька Махдіє сміється: «Ти краща мусульманка за мене: я постійно гублю шарф і не одразу помічаю, як він опиняється вже на плечах!».
Біля банку, Тебриз
Типова родина прийшла на базар у Ширазі.
На вулицях: перехресні погляди
Східне місто – не з тих, де прогулюєшся широкими алеями, вільно дихаючи й не поспішаючи. Хідники безжально звужені: з одного боку – торгівельні ятки, з другого припарковано моторолери. Доріжка для пішоходів – десь поміж, але навіть так лишається більше простору, аніж на тротуарах у центрі Києва. Його вистачає і для торгівлі, і для спілкування. Чоловіки без поспіху перемовляються п’ють чай, щось лагодять, просто сидять, перебираючи між пальцями намистини, які в Туреччині називають тезбі, молитовну ісламську вервицю.
Очі
Вулиці тут належать чоловікам. Як жінка та іноземка, я звикаю до постійного перехресного вогню поглядів, як і до збентежених облич у ранкових маршрутках, де всі пасажири, окрім мене, – чоловіки. Обертаються, посміхаються, запитально дивляться, заговорюють: привіт, ти звідки, як справи. Нічний таксист фотографує мене на камеру свого телефону. Шкодую, що зрадила своїй звичці сідати на заднє сидіння. «Ні, ні, не треба!» – обурююсь (в той же час радіючи, що вперше маю шанс використати знання трьох слів на фарсі). Зрештою, розуміє, що я не жартую. Показує екран – розмите зображення, мовляв, не турбуйся. Це суміш образи, яка змінюється усвідомленням: ось ти так само вчора фотографувала імамів на перехрестях і жінок у чадрі під будівлею банку. Тож варто заспокоїтися. Лишитися непоміченою не вийде, і в цьому є щось добре – завжди знаходиться хтось, готовий допомогти, перекласти, провести, підказати.
Коли моя фігура з рюкзаком виникала на такій от вуличці, думаю, про мене нічого хорошого такі от чоловіки не думали. Тоді я уявляла себе невидимкою.
У транспорті: без логіки
Міський громадський транспорт в Ірані – це таксі та автобуси. На приватне таксі приречені туристи. Приїжджий, не знаючи міста й мови, не має шансу скористатися shared taxi, які слідують встановленими маршрутами, добре відомими місцевим мешканцям, але жодним чином не зафіксовані на зупинках. В Тебрізі ми з каучсьорфінг-френдом Аміром змінюємо три чи чотири таксі дорогою з автостанції (термінал) до його житлового району.
Автобуси мають графік, зупинки та кондуктора, котрий збирає гроші. Проте, є деталь – вони розділені на чоловічу (спереду) та жіночу (позаду) половини. Отже, жінки заходять на задні двері, чоловіки на передні. Хто ж користується середніми дверима? Тут строгі іранські правила гендерної нерівності дають збій, і на середні двері заходять усі, далі розподіляючись по своїх половинах салону. Тріщину в іранських законах пробиває і година пік: десь посередині автобусу відбувається дифузія, і декілька жінок весь час опиняються по той бік жовтого поручня, що відділяє світ жінок від світу чоловіків.
В цьому автобусі чомусь із мене не взяли 2 тис. ріалів за проїзд. Може, пожаліли.
Те, що Іран – дешева країна для будь-якого іноземця, розумієш найкраще, купуючи квиток на міжміський автобус. В середньому проїзд коштував 7 грн за 100 км у жовтні 2013 року. Коли платиш 185 000 за квиток Ісфаган - Шираз, не одразу усвідомлюєш справжню вартість грошей. Хоча існують VIP автобуси (де на лобовому склі часом написано «
VIP ferst class», щоб взагалі сумнівів не виникало, і ціна на кілька десятків тисяч вища), вони відрізняються від звичайних лише тим, що мають на один ряд сидінь менше і трохи ширші крісла. Сік, чай та бісквітні перекуски пропонують пасажирам усі автобусні компанії – їхня вартість включена в ціну квитка.
Чоловіки та жінки в міжміських автобусах також не можуть сидіти поруч (окрім подружжя та найближчих родичів), хоча розділення на чоловічу-жіночу половину не існує. У VIP-автобусах я сиджу на одинарному ряду сидінь - щоб чужий мен не дай аллах не опинився коло мене. У звичайному махмулі - поруч із такими ж самотніми сестрами, але без рюкзаків. У таксі - свобода нравів. З пустелі до Ісфагану я дві години їду поруч із вусатим молодиком. Торкаємося стегнами. На такі порушення моральна поліція чомусь заплющує очі.
На свободі
До Деште-Кевір, пустелі соляних боліт в центральному Ірані, їхати близько десяти годин автобусом з Тегерану. Тридцять молодих людей, столичні яппі, майже всі - архітектори, прокидаються о третій ночі, аби о п’ятій бути на автобусній зупинці. Автобус прямує до поселення Хур, одного з тих, що європейські путівники рекламують як оази правдивої автентики.
Фарсі існує для мене лише в латинській транскрипції, і не думаю, що вивчу колись арабське письмо. Десь там Хур і все решта.
Продавець у сільській крамниці. (у мене був точно такий ніж!)
Щовихідних село приймає десятки автобусів з туристами. З автобуса пересідають на трактор і вирушають вглиб пустелі. Тут горбисті піщані дюни посмуговані слідами позашляховиків. Мої іранські приятелі радіють, наче діти. Скидають кеди, видираються на ближчий бархан. Сюди не для того їдуть, аби милуватися місяцем чи слухати тишу. Хоча і те, і друге не може не цінуватися після десятимільйонного, перевантаженого автомобілями, міста. Архітектори та програмісти стрибають у пісок, тримаючись за руки. Скочуються піщаним схилом, а потім витрушують із одягу піщинки. Витягають захований алкоголь. До пізньої ночі божеволіють, влаштовують танці та співи довкола вогню. Вже немає мови про покриту голову чи дистанцію від протилежної статі. «Тобі знається, що ми божевільні?» - питають мене крізь сміх. Доки я відмовчуюсь, Саїд, архітектор у будні, і провідник в пустелі по вихідних, пояснює: «Розумієш, люди приїздять до пустелі, аби робити те, чого не дозволяє поліція».
