ТОП-5 місць у Грузії, де добре провести ніч у наметі

Переглянути ТОП-5 місць у Грузії, де добре провести ніч у наметі на карті більшого розміру

1.  
 МЦХЕТА (вимовляючи, не пом’якшуйте Х в жодному разі) – ніч на святих мощах

Це стара столиця Грузії, не можна ступити й кроку, щоб не наштовхнутися на щось, що охороняється ЮНЕСКО.  І довкола на пагорбах, куди не глянеш  – все спадщина ЮНЕСКО, страшно прибити комара, бо він теж, може, охороняється. Коротше, гарна Мцхета церквами тисячолітніми, але це не вікіпедія, так що я не спинятимусь на деталях. Що важливо: капличка святої Варвари. Як її знайти, якщо немає мапи? Прийти у скляний інформаційний центр навпроти храму Свєтіцховелі. Нам саме в центрі й порадили розкласти намет коло Св.Варвари. Ще є другий варіант – на березі Кури. Або Арагві. Це дві річки, і саме коло Мцхети вони зливаються. Брудні, звісно, але широкі і спокійні. Тут теж не без сакрального – просто на березі щось старезне базилікальне, але було зачинене, так що я просто через паркан зробила кілька фотографій. Так от, берег котроїсь із річок каменистий і трохи брудний, і поруч там всілякі стройки строяться чи євроремонти робляться, атмосфера неспокійна. Так що ліпше до Варвари. Хвилин 10-15 від центру, підйом вулицею вгору. Капличка знаходиться, може, на найвищий точці міста. Це такий пагорб, з одного його боку якась рембаза (там є вода і туалет), з двох боків живуть люди, а з четвертого – цвинтар. Тут ще така деталь: єдине рівне місце кало каплички – на старих могильних плитах. Під ними можуть бути тільки найсвятіші отці, бо ж так близько від церкви. Трохи муляють спину, але загалом з пагорба прекрасний вид на монастир Джварі на протилежній горі. Найідилічніше, певно, місце з усіх.

Мцхету не всю поремонтували, лишили живі руїни

Щось страшенно старе на березі

Біля каплиці Св.Варвари

Вид з намета на Мцхету. Парканчик захищає найшанованіші могили

1.       СТЕПАНЦМІНДА – ліс Васілія.

Васілій знайомиться з усіма людьми з рюкзаками. Казбеґі (тобто тепер місто називається Степанцмінда), це перше грузинське місто на шляху з Росії, 15 км від кордону. Васілій має білу Ніву, і пропонує спинитися в його хостелі, але не наполягає. Тож ми сказали йому, що дєнєг нєт, а намет є, а він на то порадив піти у щось типу «мой лєс». Насправді це схоже на лісопарк, кілька десятків дубів на північного краю міста. Зранку звідти видно Казбєґі, щоб описати цей 5-тисячник, у мене слов нєт. Є фотка, ну вона самі розумієте, яка. Як і моя камера.

Приємний момент -  крижаний струмок з льодовика Казбєґі втікає з пасовиська у ліс Васілія. Неприємний момент – туалет посеред лісопарку.

Васілій, до речі, ще радитиме піднятися з ним на гору, де церква. Туди ходять усі туристи та паломники. Але якраз у цьому випадку не треба нехтувати порадою. Їхати машиною на гору, звісно, тупо, бо піший підйом займає десь півтори години. Але я вже дорогою назад зрозуміла, як класно, що до тієї церкви на горі ми піднімалися в перший день у Грузії. По-перше, ще море сил і часу. По-друге, потім вже всі грузинські церкви будуть менш важливі за рибну консерву. В нас не був паломницький тур, і навмисне в жодну церкву ми не ходили, але в Грузії оминути їх неможливо. 

Казбегі-Казбек

1.       СІГНАГІ - на дитячому майданчику

Сігнагі – це одна з перлин туріндустрії часів Саакашвілі. Так само як і Мцхета, Местія, Кварелі та інші міста – відреставровано до лакованого стану. Все таке красіве і правильно етнічне. Дуже традиційне і охайне. Цукерочка. Ця реставрація десь просто кітчева, а місцями вбивча для міста. Джентрифікація. Попри це, Сігнагі –неймовірне місце в Грузії і маст візіт суто через географію. Це колишня фортеця на високому пагорбі із крутим схилом… над Алазанською долиною. Описати, як виглядає з міста долина я не можу. Знову – слов нєт.  Єдине можу сказати – спершу мені здалося, що там море. Така вона синя і безкрайня. Нам пропонували в Сігнагі найдешевший у Грузії хостел – за 10 ларі (50 грн), але ми пішли за місто у великий закинутий парк на дитячий майданчик. Все там було класно, каруселі, дітей не було, але були кіпариси. Там я дізналася, що кажани люблять селитися в кронах кіпаристів. Птиці смерті. 

вид на Алазанську долину

той майданчик

дуже красіво все

Чомусь справа до ремонту ринку в центрі Сігнагі не дійшла. странно

 1.       БОРЖОМІ – навпроти бару під чортовим колесом

Тут, за грузинською традицією, треба пройти два кілометри (насправді більше) за місто, піднятися вгору (здається, можна піднятися й канатною дорогою з парку Мінеральні води) до чортового колеса. Там є така чудесна галявина просто навпроти бару- ресторану. Ми питали там, де ліпше розкласти намет, і нам порадили просто навпроти, бо «тут караул» (охорона). А взагалі там ліс довкола такий точно, як карпатський мішаний, так що можна й де завгодно. Головне – піднятися на пагорб, бо якщо йти містом вздовж річки, буде тільки гірке розчарування.  Там якісь пилорами нескінченні.

Хоча в Боржомі є гарне місце – туристичний центр, але не просто центр інформації, а більше схоже на туристичний «пріют»,  як казали радянські туристи (назвати його притулок?). Ми лишали рюкзаки просто в офісі чи то приймальному кабінеті, де розповідають усі таємниці гірських походів Боржомщиною. «Пріют» розташований теж трохи за містом, хоча від центру Боржомі йти не більш як півгодини.  Можна розкладати намет хоч коло будинку, але нам якось так плутано пояснювала привітна дівчинка, що на цьому березі річки – заповідник, тому треба платити, а на протилежному – вже посполита територія, і там можна робити що хочеш. Власне, ми й зіткнулися на тому пагорбі, де ночували, з наслідками цього «що хочеш». Довелося трохи поприбирати сміття, розчистити територію. Це чи не найбільше дратує в грузинах – коли ти викидаєш сміття з вікна машини, це досі вважається крутим. Але про це десь потім.

В Боржомі передбачувано гарно і непередбачувано бідно. Але від того не менш гарно

1.       БАТУМІ-КОБУЛЕТІ - пляж

Аджарська столиця – це столиця тупого кітчу. Я не знаю, чи то турецькі мільйонери власники цих огидних палаців із позолоченими, чи грузини. В Батумі я би хотіла потрапити ще якось найдовше. Серед усіх грузинський міст тут найвиразніше помітний розмах бабла і страшна убогість. Бо від тих палаців коло моря до прогнилих фанерних хатинок – менш як десять хвилин йти.

Але в Батумі ми ночували на пляжі, не розкладаючи намет, у спальниках на цих пластикових білих шезлонгах, і ніхто не прийшов і не прогнав.  Це здивувало, бо враження від міста – прінєпріятнєйшеє.

Батумі - найцікавіше, напевно, місто  в Грузії

главноє, щоб ярко і бросалось в глаза 

Теж Батумі

екстрОсенс тут приймає

В Кобулеті взагалі пляж більший за містечко, щоб же всім місця вистачило посмажити дупи. Намет тут можна розкладати на пляжі, ніхто й слова не скаже. Тут і цигани є, їх також не виганяють. Зранку до нас прийшов хлопець, розпитував, хто ми і звідки. Виявилося, що від вчився у Харкові (ну звісно, украина, брат), а потім сказав нам трохи почекати (ми саме збирали намет). Повернувся із дволітровою пляшкою замороженої  води – а це ж найбільше, що можна для нас зробити було! Він не хотів, аби ми слухали його довгі історії, не переконував ні в чому. Просто приніс води. Ми були вдячні безмірно.

пляж Кобулеті

цигани на пляжі 

тут була карусель?

дім

Інші дописи про Грузію:

Вивіски хенд-мейд наїв-стайл 

Стежка Піросмані, проспект Маяковського

Паломництво до міста Маяковського

"Отдыхай!" - про одну особливість грузинської ментальності

Верхня Сванеті: люблю / не люблю

Росією з України до Грузії: ночі в наметі попри трасу

Росією з України до Грузії - де ночувати в наметі: Кангли і Черніков

Де розкласти намет дорогою з України в Грузію. Найзатишніші галявинки попри трасу і потаємні міські завулки. Не знаю, який там модний тренд цього літа буде, але минулого й позаминулого люди шалено їхали в Грузію-Туреччину, ми теж цим займалися. Так що зраджу трохи класних місць, де спати і не тільки.

Нє, звісно якщо ви все продумали і забронювали за півроку дешевезний літак до Кутаїсі, то вам ці поневіряння і екзотика російської траси в липні ні до чого. Прокидаєтеся одразу в серці Грузії, в один бік – гори сванські, в другий бік – море чорне. До Боржомі рукой подать і до Тбілісі найліпша траса. Але якщо у вас великі наплічники, намет, мало грошей і бажання балакати з водіями і бачити жизнь як вона є – тобто як кіз возять у причепах, тоді автостоп. Значить, аби потрапити в Грузію, треба перетнути Росію. Ці безмежні Краснодарський та Ставропольські краї із ростовською трассою М-29 посередині. Ні, це не найліпше місця для стопу. Пилюка в зуби летить, збиває ударною хвилею, асфальт плавиться, вода в пляшках гаряча і майже допита, придорожній квас коштує як хлібина, ніхто не спиняється. Але ж це тільки для того, щоб Грузія була в сто разів бажанішою, всім це ясно.

Так от, тут маю доповісти про два місця. Про Черніков і Кангли. (Третю ніч стопу по Росії ми провели на вокзалі в Нєвінномисскє, теж було нічо, автовокзал недалеко від траси, цілодобовий і ніхто не виганяє).

1.       Черніков
(тут мапа якшошо -  Хутор Черніков і ногайське селище Кангли )

Це якщо ви їдете трасою М-03 і перетинаєте кордон у ПП Должанському, Луганської області. Короткий відтинок траси з Луганська до кордону (100 км), можна їхати півдня. Романтика териконів та елеваторів (що там Жадан писав про Луганщину та елеватори?), водії кажуть, ніби вибачаються, «у нас здесь только уголь». І вечір застане вас одразу за кордоном, а той довгий ланцюг фур швидше за все чекатиме на ранок, тож найліпше – тут і заночувати. Зранку водії теж не хотітимусь вас брати в кабіну (якщо вас більше одного): бо російська дпс до них строго. До росіян сміливо просіться в машину, шансів буде більше. Або ж знаходьте напарників на двох фурах. Тоді – по одному до кожної кабіни, і вже вам Саша і Сірожа розказують про концентрат яблучного соку, який везуть з Голландії в Азербайджан (!). Кажуть, що «там» (На Північному Кавказі) стріляють і відбирають в них гроші.

Йдете кілометри зо два трасою, потім бачите поворот праворуч. Там ще стільки ж вужчою дорогою – і приходите на хутор Черников. Там питайте, де ставок. А втім, не обов’язково розкладати намет на березі ставка, хоча ми так і зробили – вже було темно шукати чогось іншого, тож розклалися по-партизанськи серед кропиви-коноплі-реп’яхів і всяких будяків. Ставок більш рибальський, не для купання.

Зранку йдете знов на трасу. І попросіть набрати води. Вода хороша і люди радо неї діляться (в Росії так не скрізь). Потім та вода стане безцінна. У генделиках коло траси вода дорожча за пиво, і це ніби й непогано, що пиво дешевше за воду, але. Можна просити води на заправках, часом буває питна зі шлангів.

2.        Селище Кангли.

Ставропольський край, вже відчувається близькість гір і республік. Мешканці трохи насторожені та інакші. Кангли – це 10 км, не доїжджаючи до міста Мінеральні Води. Це якщо поїдете від Нєвінномисска не праворуч на Черкесськ, а трасою через Курсавку на Мінводи. В Кангли траса переїжджає нешироку річку, так що виходьте на мосту. Переходьте трасу і на протилежному боці під мостом є супер-затишне місце. Ми ночували там двічі, дорогою туди й назад.  Ніхто не приходив і повз не проходив, бо нікуди не можна йти там «повз». Кілька дерев і галявина, в річці зручно прати речі, хоч і є трохи мулу, і засмоктує в глину на березі, так що ноги важко мити. Трава до колін, зелена і соковита, тінь, кліщі на голову не падають.

+ з досвіду – про камази і таблички

 До речі, на цій трасі варто не вимахуватися і стопити камази. Часто ми думали: нашо нам ті 40 км/год, дочекаємося ліпшого, але ліпше на цій трасі рідко стає, ліпше зазвичай задирає носа або й просто боїться.

 Є в росіян у цих краях такий недолік. Налякані вони. Чеченцями, дагестанцями, грузинами і тому числі («оні убівают наших рєбят»). Хоча нас виключно чеченці й дагестанці підвозили дорогою до Грузії. Ага, ще осетини – я вже думала, що можу впізнати осетина за одними бровами. Казали : «У нас в Дагестане спокойно, только иногда ментов расстреливают, а простых людей – только случайно» і «У нас в Грозном хорошо, красиво, порядок. А ночью – как Лас-Вегас!». Згадується, Петр Вайль написав про Туркменістан: «В Ашхабаде было чисто, тихо и спокойно, как ,бывает при диктатуре». Дагестанців звали Гаджи і Віктор, а ім’я чеченця ми якось витіснили, хоч і їхали з ним годин п’ять. Мав руду бороду і веснянки. Возив металобрухт з Грозного в Ростов, а назад – бетон. Так сказав.  Здивувався, коли я зізналася, що він – перший чеченець, якого бачу в житті. Цікаво, чи він знає, що для пересічного українця слово Чечня – це страх, трєпєт і бомби?..

І ще ми дійшли висновку, що ті європейські автостоперські замашки ні до чого. Це про таблички. Бо якось так – хто хоче підвезти, підвезе хоч два кілометри і навіть якщо йому в інший бік. Хто не хоче - і так не спиняться. Ми щось півгодини малювали синьою ручкою на звороті мапи слово «ПЯТИГОРСК», але з тим словом нас ніхто й не підібрав. 

Інші дописи про Грузію:

Вивіски хенд-мейд наїв-стайл 

Паломництво до міста Маяковського

Стежка Піросмані, проспект Маяковського

"Отдыхай!" - про одну особливість грузинської ментальності

Верхня Сванеті: люблю / не люблю

ТОП-5 місць у Грузії, де добре переночувати в наметі

Chișinău / Кишинів: молд(а)(о)вський ампір, дзеркальні поверхні...

До цих фотографій варто було би написати текст, але для цього мені потрібен кишинівець. Чи молдаванин принаймні.  Я не візьмуся узагальнювати цей візуальний досвід, принаймні зараз.  Якщо у вас ці фото не створять життєрадісного настрою, погляньте на останній знімок, де на сміттєвому бачку написано "UCRAINA"

Сєверодонецьк: прогулянка соцмістом на далекому сході України

Попередній психологічний тест:  якщо Ви вважаєте, що Сєверодонецьк - найкраще місто в області, навіть Луганськ пасе задніх,  Вам ліпше не читати цей пост. Якщо для Вас світло-музичний фонтан є символом продовження ясної епохи до 91-го, і ви думаєте, ще трохи, ми посадимо троянди на Гвардійському проспекті, і тоді точно всі будуть щасливі - так само не читайте наступні рядки. Якщо Вас цікавить адекватний текст без кітчу та лицемірства, прошу до читання.

Цю статтю на сайті TEXTY.org.ua з назвою "Перемога гаражів. Естетика індустріальних міст" опублікували, це трохи змінило її загальний настрій. Тут розміщую її так, як було в моєму  оригіналі...А фотки де, ви запитаєте? а фотки загубилися, а ті, що є, були сто разів оплакані в коментарях до цього посту, але люблю їх ще більше тепер.

Вислів «старе місто» став або назвою пива, або туристичною декорацією. Паломництво до історичного центру європейського міста  ми сприймаємо  часом  так само, як фото на тлі пам’ятника, - моветон. Але що ми знаємо про історичні центри міст «далекого сходу» України? Думаю, для багатьох це - найбіліші плями. Тому пропоную віртуальніу прогулянку  історичним центром  міста Сєверодонецьк  Луганської області.

Три  випадкові факти

1.       Існує з 1934 року завдяки хімічному колись гіганту «Азот». Це споріднює місто з Рівним, Черкасами, Нєвінномисском на Кубані та Руставі в Грузії.

2.       Будівництво розпочалося  у 30-х роках, і тому є класичним взірцем ранньорадянської політики містобудування. Так з’явилися, скажімо, Магнітогорськ та Макіївка. Розмах різний, але спільна ідея: соцпоселення при заводі, для заводу, а тепер часто – після і всупереч  заводу. 

3.       Доки довкола нового міста не висадили сосновий ліс, бувало, за одну ніч вулиці засипало піском по вікна. «Жінка у пісках» написана Кобо Абе після відвідування Сєверодонецька в 50-х роках.

Затишне місто для щасливих людей

«Старе місто» Сєверодонецька будувалося в 30-50-ті роки ХХ ст. Поняття старовини тут молодшає. Ми прогуляємося проспектом Леніна – центральною віссю «старих районів», як кажуть місцеві. Вона не випадково поєднує центральну прохідну заводу «Азот» з площею Леніна. Це поширений прийом в соціалістичному будівництві. В тогочасній літературі завод називається «градообразующее предприятие», і якщо ми поглянемо на мапу, побачимо, що і сьогодні територія міста на 110 тис. мешканців приблизно дорівнює заводській площі. Промисловість – один з радянських фетишів. У 30-ті роки виникали навіть напівбожевільні ідеї будувати завод в центрі поселення – обриси заводських труб мали б  структурувати ландшафт, слугувати основним ідеологічним та естетичним орієнтиром.

Ідучи проспектом від заводу, ви неодмінно потрапляєте на площу Леніна, а який стоїть пам’ятник на ній, здогадатися не важко. В ансамблі площі – грандіозний Палац культури хіміків навпроти теперішньої міськради. Функції свої ці будівлі не надто змінили, а існують вони з 50-х. Звісно, йшлося про репрезентацію влади в соцпоселенні – звідси й імперські форми палацу культури.  Соціалізм переміг, і перед архітектурою з 30-х років постала масштабна задача його увічнення: «наші будівлі потребують художнього оформлення, відповідного до величі епохи, безпосередніми учасниками якої ми є»¹.

Як і в будь-якому соціалістичному поселенні, в Сєверодонецьку створили все необхідне для комфортного життя людей. Працювати ходили на завод, для суспільного життя існували палац культури та клуб-кінотеатр, для демонстрацій – площа Леніна, для розваг  – Парк культури та відпочинку з озером Парковим. Люди поступово переїздили з бараків у дво- і триповерхові будинки на вулицях Заводській, Першотравневій, Жовтневій, Партизанській, Танкістів, Енергетиків. Це було логічно та комфортно організоване поселення з житловими, рекреаційними, виробничими зонами та публічним простором. Фізичні об’єкти існують і зараз, але давайте поглянемо, що принесло в старе місто останнє двадцятиліття.

Тут був Ле Корбюзьє: як змінилося соцмісто

Епохальний архітектор Ле Корбюзьє спроектував робітниче селище Пессак коло Бордо у 20-х роках ХХ ст. Він втілив тут всі основні свої ідеї про ідеальну архітектуру: будинки на стовпах, сад замість першого поверхустрічкові горизонтальні вікна, пласкі дахи, вільне планування кімнат. Що зробили мешканці? Вони м’яко втрутилися в модерністський  проект: добудували двоскатні дахи, вкоротили вікна, додали віконниці².  Можливо, це одна з найбільших поразок модерністського будівництва. Я думала про цей випадок, проходячи повз балконні арки, закладені цеглою, та випадкові крамнички на кшталт «1000 дрібниць». Якщо мешканцям некомфортно в певних архітектурних формах – вони неминуче змінять їх.

Змінювали також внутрішній простір кварталів. Ідея кварталу у 30-ті роки передбачала забудову лише по периметру, лишаючи вільним центр для дитячих та фізкультурних майданчиків,  зеленої ділянки, дитсадка чи клубу, а також для складів та інших господарчих будівель. Власне, останні перемогли: тепер весь вільний простір зайнятий гаражами. Окрім автомобільних,  є маленькі гаражі для мотоциклів, є гаражі з вікнами – для курей. Тож саме гаражі тепер формують вигляд пост-соціалістичного подвір’я.

Остання зміна – зміна функції колишнього соціалістичного центру. Життя сучасного Сєверодонецька сконцентроване у так званих «нових районах» - забудова 60-х (відомі хрущовки) та пізніша (9-поверхові блоки з кольоровими балконами). Життя обертається навколо комерції  – торгівля допомогла вижити численним хімікам, лаборантам та вихователькам дитячих садків у 90-ті. Ринки, банки, крамниці, а останніми роками – ще й супермаркети ат ТРЦ притягують людей  у побутових справах та на дозвіллі. Усі «класичні» культурні форми виглядають непристойно пласкими та архаїчними: КВН в Палаці культури Хіміків, покази колективів художньої самодіяльності.

Тож у старих районах сьогодні здебільшого тихо. Лишилися дві основні форми використання території соцміста: багатші люди купують тут квартири (причини: вищі стелі та просторіші, аніж у стандартних хрущовках, кімнати), молодь приходить сюди, наче в парк. Що стосується самого парку – останнє десятиліття він мав стійку кримінальну репутацію і відповідні аксесуари: занедбані дитячі майданчики, іржаві каруселі, самотні громадські туалети. Типова ситуація багатьох постсоціалістичних міст, яка зараз дещо змінюється на краще.

Мені б хотілося бачити, як занедбані споруди на кшталт колишнього театру стають оживають. Як тут з’являються аматорські театральні студії чи стихійно організовується виставковий простір. Або спільними зусиллями ініціюється кіноклуб, де три сезони страшенно холодно і вогко, але глядачі рятуються принесеним чаєм в термосах. Або принаймні тут облаштовується організація захисту бездомних тварин. Зрештою, що абсурдніше – то обнадійливіше.   Щось має початися, не можна ж нескінченно насолоджуватися процесом розпаду. 

Соцміста - житлові масиви у великих містах чи новостворені поселення, котрі будувалися в СРСР протягом 1930-х років. Наприклад, масив ХТЗ (Харків), соцмісто на Дарниці (Київ), 6-те селище в Запоріжжі.

1. Цитую з книжки: Меерович М.Г. и др. Кладбище соцгородов. Градостроительная политика в СССР (1928 - 1932 гг.).
2. Так розповідає Чарльз Дженкс, автор книги “The Language of Post-Modern Architecture”, 1977.